Принц Ґаллії

— Гай-гай! — скрушно похитав головою ґраф. — Як швидко ви переймаєте від Марґарити всі її вади — і розпусність, і лихослів’я! Де й поділася ваша колишня сором’язливість, вишуканість мови… — Він замовк, бо Бланка вже ладна була вибухнути. — Гаразд, пані. Я перепрошую за грубість і пропоную надалі обійтися без взаємних докорів та образ. Скажемо так: молодий добродій, що зараз лежить біля вас, попри всі свої незаперечні чесноти, зізнаймося відверто, недостатньо знатний та заможний… мм… для такої високої посади, як коханець принцеси.

Монтіні не знав, де йому подітися від сорому та приниження. У ґрафових словах він відчув кислий присмак правди — той самий присмак, що вже давно набив йому оскому.

— Вас це не повинно обходити, пане! — роздратовано відповіла Бланка.

— А таки обходить, ще й як обходить. Адже ви, пані, хочете того чи ні, в очах усього світу моя дружина, і мені зовсім не байдуже, з ким ви спите, бо про це пащекують мало не на кожнім кроці. І, додам, нишком глузують з мене. Ви виставляєте мене на загальне посміховище.

— Ви ще подякуйте, що не на позорище, — глумливо відповіла Бланка. — А я можу це зробити, ви знаєте.

Александр важко зітхнув:

— Та вже ж, знаю. Міцно ви тримаєте мене в шорах, нічого сказати… Отже, пані, після цієї словесної розминки, нам, мабуть, час перейти до справи.

— До якої такої справи? На щастя, в мене немає з вами ніяких спільних справ.

— Йдеться про одного симпатичного юнака, що…

— Про цього симпатичного юнака я якось сама подбаю, — обірвала його Бланка. — Не смійте втручатися в моє особисте життя, пане ґрафе. Ви втратили на це право.

— Але я хочу запропонувати вам гарну угоду, — наполягав Александр. — Сподіваюся, вона задовольнить нас обох… усіх трьох.

Проте Бланка була невблаганна:

— Нічого у вас не вийде, пане. Я не збираюся втрачати свою гідність, укладаючи з вами яку б то не було угоду. Досить з мене й нашого шлюбу — найприкрішої події в усьому моєму житті… Коломбо! — голосно покликала вона.

Тієї ж миті двері відчинилися, і до спальні прошмигнула молоденька смаглява покоївка.

— Що вам завгодно, моя пані?

— Ґраф залишає нас. Проведи його до виходу, щоб він, бува, не заблукав.

— Але, пані… — почав був Александр.

— Аудієнція скінчилася, пане, — спокійно промовила Бланка. — Ще одне слово, і я накажу варті прогнати вас геть. Зрозуміли?

Ґраф усе зрозумів. Йому був добре знайомий цей тон — рівний, стриманий, майже лагідний. Таким тоном покійний дон Фернандо свого часу оголошував смертні вироки дворянам та чиновникам, що чимось не догодили йому. Таким самим тоном того пам’ятного лютневого дня Бланка заборонила йому під страхом викриття надалі переступати поріг її покоїв. У стані крайнього роздратування вона справляла ще моторошніше враження, ніж навіть її батько, бо вимовляла свої погрози не тільки лагідно, а й співуче. Александр знову зітхнув, підвівся зі стільця й мовчки рушив до дверей.

— Ага! — в останній момент згадав він, повернувся до столика, вийняв зі свічника свою свічку, пояснивши з похмурою усмішкою: — Чого доброго, ще шпурнете мені в спину, — і лише потім вийшов.

— Цікаво, про яку це угоду він говорив? — перший озвався Монтіні, коли покоївка зачинила за собою двері. — Що він хотів запропонувати?

— Певно, збирався дати тобі грошей, — сказала Бланка, поклавши голову йому на груди. — Гадаю, тисяч десять, не менше. От негідник!

— Але навіщо? — здивувався Етьєн. — Щоб відкупитися від мене? Бланко, рідна, невже ти подумала, що я погоджуся? Ні в якому разі! Ти мені дорожча за всі скарби світу.

— Знаю, любий. Та не про це йдеться. Мабуть, він хотів, щоб ти прикупив собі землі і став заможним сеньйором. Щоб він, бачиш, не соромився тебе, як мого коханця.

— О! — тільки й сказав Монтіні.

— Яка ницість! — обурено продовжувала Бланка. — Пропонувати свої мерзенні гроші! Ну, ні! Хай краще я спорожню нарбоннську скарбницю, але сама, без його допомоги, назбираю потрібну тобі суму.

— Люба! — з гіркотою промовив Етьєн. — Знову за своє? Будь ласка, не треба. Мені й так прикро, що я змушений брати в тебе на поточні витрати, а ти… Та зрозумій же, нарешті, як це принизливо — бути на утриманні в коханки. Ти, звісно, даруй за відвертість, але факт залишається фактом: моєї дружби домагаються лише всілякі лизоблюди, а ті, з ким би я сам хотів товаришувати, ставляться до мене звисока, зневажливо. Ще б пак — вискочка, утриманець. От якби я зміг якось відзначитися…

Тут Бланка схопилася й сіла в ліжку. Очі її радісно засяяли.

— Ой, зовсім забула! Здається, я знайшла тобі гідну службу.

— Правда? — пожвавився Етьєн. — Сподіваюсь, військову?

— Певна річ. І не абиде, а в королівській ґвардії. Кілька днів тому подав у відставку один з лейтенантів. Марґарита пообіцяла виклопотати його патент для тебе — батько їй не відмовить. Тож вважай, що ти вже лейтенант ґвардії.

— Лейтенант?! — вигукнув Монтіні, не вірячи власним вухам. — Та це ж курям на сміх. Я — лейтенант! Жодного дня у війську, а вже лейтенант!

— А то біда! Нехай і курям на сміх, зате при дворі ти будеш поважною особою.

— І знову ж, вискочкою.