Принц Ґаллії

Марґарита схопилася на ноги. Її щоки густо зашарілися, а в очах спалахнув гнів.

— Замовкни, негіднику! Ти нічого не розумієш. Я… я люблю…

— Авжеж, зовсім забув! — саркастично вимовив Рікард. — Ви любите Красунчика!… Гм… Гарно ж він віддячив вам за вашу ніжну та віддану любов.

Марґарита впала в крісло. Плечі її зіщулилися, а на очі їй навернулися сльози.

— Ти такий же безсердечний, як і всі інші. Ви, чоловіки, всі на один копил. І ти… ти… У тебе немає ні краплі співчуття. А я вважала тебе найкращим, найчуйнішим з чоловіків… Але ти… ти виявився… — Тут вона не витримала й гірко заридала.

Зворушений до глибини душі Рікард кинувся їй у ноги.

— Пробач мене, люба, пробач, кохана. Я сказав так зопалу, не подумавши… Ну, прошу тебе, не плач. Бий мене, муч — тільки не треба плакати, рідна.

Врешті Марґарита заспокоїлася і, раз за разом схлипуючи, заговорила:

— Ти не уявляєш, Рікарде, який він негідник, який він гидкий покидьок! Сьогодні я приходила до нього… коли ще не знала про його заручини. Я хотіла сказати йому, що передумала виходити за нього заміж, а він… Замість чесно визнати, що плани змінилися і наші бажання збігаються, він примусив мене… він це вміє, проклятий!… примусив мене принижуватися перед ним, просити, благати… О, як я його ненавиджу!…

Вона міцно притислася до Рікарда, зарилася лицем у його волоссі й запитала:

— Ти все ще любиш мене, Рікарде?

— Люблю, Марґарито, — палко відповів він. — Понад усе на світі люблю. За цей час я зрозумів, яка дорога ти мені, щó ти для мене значиш. Ти стала сенсом усього мого життя, невід’ємною часткою мене самого. Кохання до тебе завжди було моєю провідною зіркою, воно приборкувало мої ниці пристрасті, не дозволяло їм узяти гору над тим добрим і чистим, що є в кожній людині… Та варто було мені втратити тебе, втратити надію на твою взаємність — і я виявився здатним на таку гидоту!

— Це ти про свою спробу самогубства?

— Ні, про інше. В порівнянні з цим моя спроба вкоротити собі віку — просто невинні пустощі. Я вплутався в таку… Але ні, про це згодом. Передусім треба з’ясувати наші стосунки.

— Твоя правда, Рікарде, — сказала Марґарита, куйовдячи його волосся. — Це для нас найголовніше. Про справи ми поговоримо вранці, а зараз… — Вона нахилила голову й ніжно поцілувала його в губи. — Знаєш, любий, у мене таке відчуття, ніби повернулося літо. Наше з тобою літо… За цей час я багато що зрозуміла. Я зрозуміла, що ніколи не кохала Красунчика. Я кохаю лише тебе. Одного тебе.

Рікард схопив її за плечі.

— Це правда? — з тремтінням у голосі перепитав він. — Ти… ти кохаєш мене?

— Так, любий. Може, я хибно розумію це слово, може, моє почуття до тебе насправді не кохання… Але якщо я й люблю когось, якщо я взагалі здатна когось любити, то це лише тебе. До нашої сварки я навіть уявити не могла, який ти дорогий мені, як мені бракуватиме тебе. Можливо, це ніяке не кохання, а просто звичка — ну що ж, хай буде так, мені подобається така звичка. Я хочу, щоб ти завжди був поруч, хочу кохатися з тобою, хочу засинати і прокидатись у твоїх обіймах. Ти дуже потрібен мені, Рікарде, я не можу жити без тебе.

Рікард слухав її зі змішаним почуттям подиву, недовіри і якогось радісного потрясіння. Він вже звик до різких перепадів Марґаритиного настрою, але в такому стані бачив її вперше. Рікард не сумнівався в її щирості, вона була надто збуджена, щоб свідомо брехати, проте її слова цілком могли бути спробою самообману, прагненням ображеної жінки видати бажане за дійсне.

— Ти серйозно, рідна? Ти не розігруєш мене?

— Присягаюся, Рікарде, я люблю тебе. Пробач за ту нашу сварку, пробач за все, що я наговорила тобі того дня… і на наступного також… Господи, яка я була сліпа! Ти на цілу голову вищий за Красунчика — і не лише зростом, а й в усьому іншому. Він підлий ошуканець, брудний негідник, а ти… Ти добрий, ти чесний, ти порядний, ти так любиш мене, так мені відданий. Ти найкращий з людей. Я дуже скучила за тобою, любий. Ти ж залишишся зі мною, правда? Ти не підеш? Ми знову будемо разом, знов кохатимемось, і все в нас буде як раніше…

Що більше улесливих слів сипалося в його адресу, то дужче Рікард похмурнів. Він розумів, що це неспроста. Без сумніву, Марґарита казала, що думала; але при всьому тому вона явно щось недоговорювала, щось приховувала, намагаючись відтягти неминуче, і тим часом підсолоджувала гірку пігулку, яку йому рано чи пізно все ж доведеться проковтнути.

— Ні, Марґарито, — урвав він її, — як раніше в нас нічого не буде.

— Чому? — здивувалася вона. — Хіба ми не кохаємо одно одного? Хіба ми не будемо щасливі разом? Ну, скажи: що тепер заважає нашому щастю?

— Невизначеність у наших стосунках, ось що. Я дуже втомився, Марґарито. Втомився жити в постійному страхові перед майбутнім, щохвилини, щосекунди тремтіти від однієї лише думки про те, що я можу втратити тебе, втратити назавжди. Якщо це повернеться, я не витримаю, я збожеволію.

— Ні, ні! Я ніколи не розлюблю тебе, вір мені.

— І ти згодна узаконити наше кохання перед Богом та людьми? Ти станеш моєю дружиною?

Марґарита зітхнула й вивільнилася з його обіймів.