Принц Ґаллії

Нарешті Філіп встав з ліжка і перекинув через шию рушник. Після кількох марних спроб вступити в мініатюрні кімнатні тапочки Бланки, він махнув на все рукою і босоніж попрямував до дверей.

Вийшовши із спальні, Філіп мало не зіштовхнувся з Коломбою, Бланчиною покоївкою. Від несподіванки дівчина тихо скрикнула, потім зміряла його з голови до п’ят оцінюючим поглядом, і її губи розтягнулися в хтивій усмішці.

— Не спокушайся, дитинко, — сказав він, погладивши її смагляву щічку. — На служниць я не зазіхаю. Навіть на таких гарненьких, як ти. Тепла вода ще є?

— І да, і нє, монсіньйоре.

— Ба! Як це розуміти?

— Пані недавно милась, так шо в лохані вода ще не остила. Но када вам нада буде гаряча вода, мині прийдеця…

— Ні, не треба. Я обійдуся й тією, що є. А поки, дитинко, піди на кухню і накажи слугам принести нам вечерю.

— Я тіки оттудова, монсіньйоре. Пані мине туда посилала і скоро ужин прибудеть.

Філіп пирхнув.

— А ти откудова така взялась? — спитав він, наслідуючи її кумедну говірку.

— В яком понятії, монсіньйоре?

— Звідки ти родом, питаю.

— А-а, от оно шо! С Корсіки я, монсіньйоре.

— Так я й подумав. Говори до мене корсіканською, так я тебе легше зрозумію… А власне, нам нічого довго розпатякувати. От що ми зробимо, дитинко. Коли прибудеть вечеря, подай її в спальню — ми з пані поїмо там. А ти… До речі, мене ніхто не шукав?

— Здається, ніхто, — відповіла покоївка вже корсіканською. — Принаймні, я не чула, щоб вас питали. А що?

— Ти знаєш, де мої покої?

— Так, монсіньйоре, знаю. А що?

— Коли подаси нам вечерю, негайно йди туди…

— А навіщо?

— Не перебивай. Ти залишишся там на ніч, і коли мене шукатимуть панове де Шатоф’єр, де Біґор чи д’Альбре, але тільки вони…

— А якщо хтось інший, але за їхнім дорученням?

— Теж годиться. Так от, лише їм або тому, хто прийде за їх дорученням, ти скажеш, де я.

— Цебто у пані?

— Атож. І неодмінно попередиш, що коли справа не нагальна і може зачекати до ранку, нехай мене не турбують. Зрозуміло?

— Так, монсіньйоре, я все розумію. Тільки в разі крайньої необхідності.

— Ти дуже кмітливе дівча, — похвалив її Філіп. — От чорт! Ти така розумниця, що, мабуть, я тебе поцілую… Але в щічку.

Філіп легенько цмокнув дівчину в щоку, взяв у неї запалену свічку і пройшов у сусідню кімнату, яка послуговувала за мильню. Посеред кімнати стояли досить великі дерев’яні ночви, наполовину заповнені теплою мильною водою. Поклавши рушник на довгу лаву і поставивши там же свічку, Філіп швидко забрався в ночви і по груди занурився у воду. На одну лише думку про те, що ця сама вода недавно пестила Бланчине тіло, його охопила солодка знемога. Він у блаженстві відкинув голову й заплющив очі.

Перед внутрішнім поглядом Філіпа зі стрімкістю блискавки промайнули всі п’ять років його життя в Толедо, починаючи з того моменту, як на першому прийомі у Фернандо IV він побачив тендітну одинадцятирічну дівчинку, що лише тиждень тому стала дівчиною, і через те розгублену, збентежену і навіть пригнічену новими, незвичними для неї відчуттями. Всупереч суворим правилам придворного етикету, вона горнулася до свого брата Альфонсо, шукаючи в нього підтримки і розради. Спочатку Філіп поглянув на неї зі звичайною цікавістю — як-не-як, вона була його троюрідна сестра. А потім, коли їхні погляди зустрілися…

Втім, тоді він ще нічого не відчув. Але саме з того моменту, саме тієї миті його перша кохана і його єдина любов остаточно й безповоротно перетворилася на тінь минулого. Філіпове серце стало вільним для нового кохання, проте біль і гіркота втрати ще були свіжі в його пам’яті, і за ці п’ять років жодна жінка не змогла стати для нього тим, ким була Луїза, — і не тому, що всі вони не могли зрівнятися з нею, як він намагався переконати сам себе. Насправді ж Філіп панічно боявся знову втратити кохану людину, і тому боявся покохати по-справжньому. Він зберігав у своїй пам’яті Луїзин образ, прикриваючи ним, як щитом, своє серце, що дозволяло йому захоплюватися жінками, закохуватися в них, кохатися з ними, не люблячи їх усім своїм єством. Він навіть не помічав, як цей образ потроху змінював свої обриси: ясно-каштанове волосся поступово темніло, фіґура ставала тендітнішою, очі — жвавіші, розум — гостріший, манери — більш владними і хлоп’ячими. І ось, одного чудового дня Філіп пильніше вдивився в образ своєї коханої і раптом зрозумів, що вона жива, що вона поруч нього. Він усвідомив, яку пустку носив у своїй душі всі ці роки, лише коли її цілком заповнила інша жінка, і він захлинався сльозами, востаннє оплакуючи давно вмерлу Луїзу і радіючи народженню нового кохання…

Вийшовши з мильні, Філіп виявив, що двері спальні трохи прочинені і звідти чується жваве базікання. Він миттю обгорнув рушник навколо стегон, навшпиньки підкрався до дверей і прислухався. У спальні розмовляли двоє дівчат. Переважно говорила гостя Бланки, але торохтіла вона так швидко і з таким запалом, що Філіп зовсім нічого не розібрав, за винятком того, що розмова між ними велася кастільською і предметом обговорення був він сам.