Принц Ґаллії

Повечерявши, вони усамітнилися в одній із спалень. Покої на другому поверсі справді були панські, призначені для відпочинку вельмож, що вибралися на кількаденне полювання, проте перегородки між кімнатами були досить тонкими, і з сусідньої спальні чулися похітливі стогони, які ще більше збудили Тібальда. Він ривком притягнув до себе Марґариту і жадібно поцілував її, але вона одразу ж вивільнилася з його обіймів.

— Зачекай трохи. Передусім, нам треба поговорити.

Принцеса скинула черевики, забралася на широке ліжко й сіла, обхопивши коліна руками. Ґраф улаштувався на невисокому табуреті.

— Тібальде, — серйозно промовила Марґарита. — Ти ще не відмовився від наміру стати моїм чоловіком?

— Зараз я прагну цього ще дужче, ніж раніше, — так само серйозно відповів він. — Чотири роки тому я нестямно закохався в тебе, і з плином часу це почуття лише міцнішало.

— Гм-м. І можна подумати, що всі ці роки ти зберігав мені вірність душею і тілом.

— Душею так, а що стосується тіла… Знаєш, Марґарито… — Тібальд зам’явся. — От що я тобі скажу: краще б ти помовчала про вірність і не смішила людей. Кому-кому, але не тобі попрікати мене за розпусність, ти теж не черниця.

— Та чому ж ти любиш мене?

— Бо ти янгол, — відповів Тібальд.

Марґарита відкинулася на подушки і вибухнула дзвінким сміхом.

— Я — янгол? Безсоромна, розпусна, вертихвістка — і янгол?

— Саме так. Янголи бувають різні. Бувають небесні, бувають прокляті; а ти — земний янгол. Не без гріха, не без вад, та мені однаково — я кохаю тебе і хочу одружитися з тобою. Тепер щодо твоїх почуттів до мене. Питати, чи любиш ти мене, я не буду. Бо певен, що зараз ти мене любиш.

— Справді?

— Справді. Наскільки я тебе знаю, Марґарито, ти велелюбна жінка і кохаєш кожного, з ким лягаєш у ліжко… Пробач, я не зовсім точно висловився. Ти лягаєш у ліжко лише з тими чоловіками, до яких маєш певні почуття, що звикла називати коханням.

— Ти так гадаєш?

— А хіба ні? Скажи відверто, сама собі скажи — мені можеш не казати.

Марґарита промовчала, задумливо дивлячись на Тібальда.

— Про тебе розповідають усілякі нісенітниці, — тим часом продовжував він. — Але одного пліткарі не заперечують: у тебе ніколи не було кількох коханців одночасно. В певному розумінні ти переконаний однолюб. „Любити“ й „кохатися“ для тебе синоніми, ти не бачиш ніякої різниці між цими двома словами, а тому тобі невтямки, як це я можу, в душі зберігаючи тобі вірність, шукати втіхи у інших жінок. Інша річ, що ти непостійна, ти часто закохуєшся і міняєш чоловіків, як рукавички. Та якщо ти кимсь захоплюєшся, то залишаєшся вірною йому доти, доки з ним не порвеш… Втім, зараз у тебе, здається, криза. Ти стоїш на роздоріжжі, чого з тобою ще ніколи не було.

— І що ж це за криза така? — збентежено промовила Марґарита. — Просвіти мене, недотепу.

— І не намагайся вдавати з себе святу невинність, любонько. Ти чудово розумієш, про що йдеться. Після розриву з Красунчиком ти кинулася в обійми Анни Юлії лише для того, щоб забутися, і цей, з дозволу сказати, роман я не коментуватиму. Обидва Педро — Оска та кузен Араґонський — викликають у тебе стійку антипатію, тому вони мені не суперники. Далі, ти призначила конкретну дату одруження — а з цього випливає, що ти вийдеш або за мене, або за Рікарда Іверо. Отут і проблема, ти ще не вирішила, кого з нас обрати. Тебе вабить і до мене, і до нього — і тобі це в дивовижу, тебе це збиває з пантелику. Ти запропонувала мені кохатися з тобою, але разом з тим ти закохана в кузена Іверо, тобто зараз ти любиш нас обох.

— Припини! — викрикнула Марґарита з відчаєм у голосі. — Припини негайно!

Вона уткнулася лицем у подушку і гірко заплакала. Тібальд сів на край ліжка і взяв її за руку.

— Поплач, дівчинко, — ніжно сказав він. — Тобі треба поплакати. Ти геть заплуталася, і я розумію, як тобі важко та боляче. Облегши свою душу…

Виплакавши всі сльози, Марґарита підвелася, сіла поруч Тібальда і поклала голову йому на плече. Він з насолодою вдихав аромат її запашного волосся.

— Тібальде, — нарешті озвалася вона. — Ти можеш переконати мене в тому, що я маю вийти заміж саме за тебе?

— Раз усього мого кохання тобі замало…

— Рікард теж кохає мене. Він просто схиблений на мені.

— А я…

— Поки що ти при здоровому глузді.

— Та коли ти відмовиш мені, я збожеволію.

— Тоді ви з Рікордом просто поміняєтеся місцями — до нього повернеться розум, а ти свій втратиш.

— Мало того, — додав Тібальд, — я стану сатаністом.

— Що?!

— Я продам душу дияволу.

— Навіщо?

— Щоб він чимшвидше зробив тебе вдовою, і я зміг би одружитися з тобою.

— Ну… Коли так, Рікард теж ладен продати душу дияволу… чи кузенові Біскайському, що, власне, без різниці. Чує моє серце, він вже дозволив Александрові втягнути себе в якісь брудні інтрижки… — Принцеса зітхнула. — Тож і в цьому відношенні ти з Рікардом на рівних.

— Тоді просто скорися долі, Марґарито.

— А хіба ти знаєш, що мені судилося?

— Здається, знаю.

— І що ж?

— Стати моєю дружиною.

— А з чого ти взяв, що така моя доля?

— Тільки не смійся, Марґарито…

Вона підняла голову і пильно подивилася йому в очі: