Принц Ґаллії

— Учора Марґарита добряче посварилася з чоловіком. Кажуть, він вже примудрився впорати одну з її фрейлін, тоді як вона ще не встигла наставити йому роги. Отож… — Тут д’Альбре зробив багатозначну паузу.

— Отож? — повторив Сімон, шаріючись.

— Отож у тебе непогані шанси, хлопче. Зараз вона зла, як сто чортів, і радо скористається нагодою, щоб віддячити Тібальдові.

— А ти не дуриш мене?

— Чого б це я мав тебе дурити? Ти гарний, ставний юнак — якраз на її смак. Щоправда, особливим розумом не відзначаєшся, але в ліжку це не головне. Вперед, друже, не марнуй часу. Сподіваюся, за три дні, що лишилися до твого від’їзду, ти навчишся у Марґарити деяких штучок-дрючок, що припадуть до смаку Амеліні. Адже вона віддає перевагу Філіпові зокрема тому, що він, на відміну від тебе, знає безліч всіляких штучок та дрючок, і їй куди приємніше в ліжку з ним, ніж з тобою.

— Грубіян ти! — буркнув наостанку Сімон і майже бігцем подався вперед по коридору.

Ернан стиха розсміявся:

— І цю байку ти вигадав тільки для того, щоб чимшвидше позбутися його і поговорити зі мною віч-на-віч?

— Аж ніяк, — заперечив Ґастон. — Нічого я не вигадував. Останнім часом Марґарита справді накидає на Сімона оком, просто зараз ти чимось заклопотаний і не звернув на це уваги. Я ж лише скористався з цього, щоб Сімон дав нам спокій, не ставлячи зайвих запитань. Ти ж бо знаєш, який він нав’язливий і як полюбляє встромляти свого носа в чужі справи. А я таки справді хочу поговорити з тобою віч-на-віч.

— Що ж, — сказав Ернан. — Раз так, ходімо до мене. Побалакаємо без свідків.

Розділ LXI

Таємна місія Ернана

Опинившись в Ернанових покоях, Ґастон влаштувався в м’якому вигідному кріслі і сказав:

— А тепер, друже, признавайся. Що ти замишляєш?

Шатоф’єр сів навпроти нього.

— Признаватися, кажеш? А хто ти, власне, такий, щоб я признавався тобі?

„Кокетує, отже, розповість“, — подумав Ґастон, а вголос запитав:

— Коли вирушаєш?

— Завтра на світанку.

— Куди?

— Гм, тобі скажи…

— От і скажи.

— А ти поїдеш зі мною? — різко подавшись уперед, випалив Ернан.

— Ага! — усміхнувся Ґастон. — Он чого ти хочеш!

— Припустімо, хочу, — незворушно відповів Шатоф’єр. — А ще припустімо, що тобі не дуже кортить їхати в Тараскон, рівно як і залишатися в Памплоні.

Д’Альбре видимо зніяковів:

— Звідки ти взяв?

— Чуття, Ґастоне, чуття. А це така штука, яка ще ніколи мене не зраджувала. Скажи відверто: я вгадав?

Ґастон неохоче кивнув:

— Таки вгадав… Тільки не питай чому.

— А я й не питаю. Я лише пропоную тобі їхати зі мною. Згоден?

— Але куди? А що як тобі приспічило їхати до Пекіна? Ти ж у нас такий.

— Ну, скажімо, до Пекіна я не поїду, хоч би з огляду на те, що ніяк не встигну за місяць опинитися в Барселоні. А от що я вирушаю в Толедо, це вже ближче до істини.

— В Толедо?

— Так. І ради тебе, коли ти поїдеш зі мною, я ладен зробити невеликий гак, щоб завітати в Калагорру.

Вже втретє за цей день Ернанові слова збентежили Ґастона. Саме в Калагоррі зараз перебувала Гелена Іверо. По братовій смерті вона не повернулася до Памплони. Поговоривши з Марґаритою та Бланкою, вона наступного ж дня забрала в лісниковій садибі тіло Рікарда і поїхала прямісінько до батьків, у Калагорру. Отак вся їх сім’я й сидить там безвиїзно ось вже другий місяць. Ґраф Клавдій, кажуть, заслаб, і багато хто сумнівається, що він взагалі колись одужає — таким сильним ударом стала для нього синова смерть. За цей час Ґастон отримав від Гелени три листи (а сам написав їй аж сім), і, судячи з усього, вона не підозрювала про його причетність до загибелі брата.

— Гаразд, — зітхнув Ґастон, — складу тобі товариство. Проте за однієї умови.

— За якої?

— Ти розповіси мені все про мету своєї подорожі. Все - зрозумів? Без всяких твоїх штучок з недомовками та напівправдою.

— Припустімо, я розповім. А ти мовчатимеш?

— Певна річ!

— Диви мені! — Ернан посварив йому пальцем, а відтак прибрав поважного вигляду. — Отже, моя місія полягає в тому, щоб перевезти принца Фернандо де Уельву з Кастель-Бланко в Толедо.

— Ба! — вражено вигукнув Ґастон. — Він досі в Наваррі?!

— Еге ж. Погодься, хитро придумано. Ніхто й гадки не має, що брат дона Альфонсо міг залишитися в Кастель-Бланко.

— Справді хитро. Я особисто не сумнівався, що король відвіз його в Кастілію і тримає під вартою в одній із своїх фортець… Але продовжуй.

— Так от. Кастільські вельможі вже почали висловлювати занепокоєння у зв’язку з тривалою відсутністю дона Фернандо, і король мусив оголосити, що звелів арештувати брата за обвинуваченням у його участі в змові проти законної влади.

— А звідки ти про це знаєш?

— Сьогодні я отримав листа від дона Альфонсо.

— Ого! — здивовано промовив Ґастон. — Він написав тобі листа? З чого б це?

— Бо довіряє мені.

— І що ж він тобі довіряє?

— Перевезти Фернандо де Уельву в Толедо, стерегти його по дорозі, а в разі потреби навіть убити його. Як бачиш, у нас буде весела прогулянка.

На ці слова Ґастон аж підскочив.

— Убити?!

— Отож-то й воно. У разі крайньої необхідності, зрозуміло.

— І що ж це за необхідність така, скажи по секрету?