Протистояння. Том 1

До обіду дорожній рух майже повністю зупинився. Паркувальник громадського пляжу Ґас Дінзмор сказав: на узбіччях так багато машин, що навіть досвідчені водії не можуть проїхати. Можливо, це й на краще, бо до полудня двадцять п’ятого числа лишилося менш ніж три дюжини чоловіків, спроможних вартувати на барикадах. До вчора Ґас почувався чудово, однак тепер і в нього текло з носа. Насправді Френні здавалося, що, крім неї, у всенькому місті лишилася єдина здорова людина — Гарольд, шістнадцятирічний брат Емі Лодер. Сама Емі померла якраз напередодні перших міських зборів. Її весільна сукня лишилася в шафі, так і не вдягнута.

Сьогодні Френ іще не виходила на вулицю. Учора її провідав Ґас, і відтоді вона нікого не бачила. Уранці кілька разів чулося ревіння двигунів, десь один за одним гримнули два дробовики, ото й усе. Непорушна тиша лише посилювала відчуття нереальності.

А тепер іще й запитання з’явилися. Муха-цокотуха… очі-ночі… пироги-вороги… Френні зловила себе на тому, що дослухається до холодильника. У нього було вбудовано автомат із виготовлення льоду, і щодвадцять секунд десь усередині цокав новий кубик.

Вона просиділа так із годину: на столі — тарілка, на обличчі — тупий, спантеличений вираз. Потроху в голові почала окреслюватися ще одна думка. Точніше, одразу дві, та вони здавалися і пов’язаними, і водночас зовсім різними. Може, вони мали скластися в якусь більшу думку? Так само дослухаючись до клацання льоду, Френні замислилася над цим питанням. Першою думкою було те, що батько помер, помер у своєму ліжку, як і хотів.

Друга думка стосувалася дня. Стояла чудова літня днина, у небі ані хмаринки — у таку погоду на цей берег приходили туристи. І ходили вони туди не поплавати (вода в Мейні завжди надто холодна), а просто зловити кайф від самої погоди.

Яскраво світило сонце, і Френні бачила покази термометра за кухонним вікном, що виходило на заднє подвір’я. Ртуть піднялася до позначки 80[146]. Чудова днина, а її батько лежить мертвий у своєму ліжку. Чи є тут якийсь зв’язок, окрім найочевиднішого — сльозливого?

Силуючись розібратися, Френні насупилась. Очі лишалися так само апатичними й спантеличеними. Її розум облетів це питання, а тоді подрейфував до інших думок. Та періодично він повертався до того самого.

Стоїть чудова тепла днина, а її батько лежить мертвий у своєму ліжку.

Ця фраза клацнула в її голові, і все стало зрозуміло. Вона замружилася, як від удару.

Тієї ж миті руки в неї несвідомо сіпнулися та збили тарілку на підлогу. Вона розлетілася на дрібні скалки, і Френні закричала, учепившись у щоки. Нігті подряпали ніжну шкіру. З очей зникла апатична розгубленість — зненацька її погляд став чітким і осмисленим. Френні немов дали сильного ляпаса або підставили під носа пляшечку з нашатирним спиртом.

Мерців не можна тримати вдома. Не тоді, коли літо в самому розпалі.

У голову нишком поверталась апатія, розмиваючи обриси думки. Жах від її усвідомлення згасав, притлумлювався. Френ знову почала дослухатися до цокання льодяних кубиків…

Вона тріпнула головою, звелася на ноги, підійшла до вмивальника, відкрила холодну воду на повну та взялася зачерпувати цілі пригорщі й плескати на спітніле обличчя.

Можна медитувати скільки завгодно, та спершу потрібно владнати це питання. Вона мусить це зробити. Не можна лишати його в спальні, коли червень от-от переплавиться в липень. Аж надто схоже на одну оповідку Фолкнера, що містилася в кожнісінькій антології коледжу. «Троянда для Емілі». Міські старшини не знали, що то за сморід, але за деякий час він сам зник[147]. Він… він…

— Ні! — крикнула Френ сонячній кухні.

Вона ходила туди-сюди та обмірковувала свою проблему. Першим на думку спало поховальне бюро. Та хто буде… хто візьметься…

— Перестань давати задню! — розлючено гримнула вона в порожній кімнаті. — Хто його поховає?

Від звуку її голосу з’явилася й відповідь. Кришталево ясна відповідь. Вона. Хто ж іще? Звісно ж, вона.

———

Було пів на третю, коли вона почула, як на під’їзну доріжку завернула автівка. Її потужний двигун басовито й самовдоволено бурчав. Френні поклала лопату на край ями, яку копала на городі, між рядків із помідорами й латуком, і розвернулася. Їй зробилося трохи лячно.

Автомобілем був новісінький, кольору зеленої пляшки «кадилак купе де віль», і вигулькнув із нього шістнадцятирічний Гарольд Лодер. Френні миттєво відчула наплив неприязні. Гарольд їй не подобався, і вона не знала нікого, хто б гарно до нього ставився, включно з його сестрою-небіжчицею Емі. Можливо, його не любила навіть власна мати. Френні сяйнула млява іронічна думка: буде кумедно, якщо з’ясується, що єдиною, крім неї, здоровою людиною в Оґанквіті виявиться один із тих, хто їй відверто не подобався.

Гарольд був редактором шкільного літературного журналу й писав химерні оповідання від другої особи або в теперішньому часі, інколи поєднуючи ці прийоми. «Ти йдеш коридором маячні, штовхаєш розколені двері й спостерігаєш за орбітами зірок» — отакий у Гарольда стиль. І якось Емі повідала Френ одну таємницю: