Протистояння. Том 1

— Він дрочить і спускає просто в штани. Як тобі така бридота? Спускає в штани й носить ті самі труси, доки вони не почнуть хрускотіти.

Гарольд мав чорне масне волосся. Він був доволі високим парубком, трохи вищим за шість футів, однак у тих футах було двісті сорок фунтів ваги[148]. Він надавав перевагу гостроносим ковбойським чоботам, широким армійським поясам і заквітчаним сорочкам, які роздувалися на ньому, наче вітрила. Паски він постійно підсмикував, бо черево в нього було значно більшим за дупу. Френні не цікавило, скільки він дрочить, скільки важить і кого копіював цього тижня — Райта Морріса[149] чи Г’юберта Селбі-молодшого[150]. Та коли вона дивилася на нього, їй завжди робилося незручно й трохи гидко, ніби завдяки недорозвиненій телепатії відчувалося, що кожнісінька думка Гарольда вкрита плівкою слизу. Френні не вважала його небезпечним навіть за цих обставин, та, певне, він поводитиметься так само неприємно, а то й ще бридкіше.

Гарольд її не помітив — він дивився на дім.

— Є хто вдома? — крикнув Гарольд, а тоді просунув руку в опущене вікно «кадилака» й посигналив.

Звук різонув по нервах. Вона б не озивалася, та коли Гарольд розвернеться, щоб сісти в машину, він побачить і яму, і Френ, яка сидить на земляній купі. Вона мало не піддалася спокусі впасти, заповзти далеко в город і просто лежати між горохом і квасолею, аж доки він утомиться й піде геть.

«Припини, просто припини. Урешті-решт це ж жива людина».

— Гарольде, я тут! — гукнула Френні.

Гарольд підскочив, і його сідниці гойднулись у вузьких штанях. Очевидно, він просто катався й не очікував кого-небудь знайти. Гарольд повернувся до неї, і Френ пішла до краю городу, обтрушуючи ноги й готуючись до того, що на неї витріщатимуться: на ній були білі спортивні шорти й легка блузка на бретельках. Гарольд рушив назустріч, обмацуючи Френ очима.

— О, Френ, — радісно бовкнув він.

— Привіт, Гарольде.

— До мене дійшли чутки, що тобі вдалося не підхопити ту жахливу хворобу, тож твій будинок став моєю першою зупинкою. Вирішив місто об’їхати.

Він усміхнувся до неї, показавши зуби, вочевидь, не дуже близько знайомі із зубною щіткою.

— Гарольде, мені було дуже прикро дізнатися про Емі. А твої батьки?..

— Боюся, що так. — Він опустив голову на кілька секунд, а тоді рвучко підвів її, тріпнувши сплутаним волоссям. — Та життя триває, правда?

— Мабуть, — безживно протягнула Френ.

Його погляд знову ковзнув до її грудей, потанцював на них, і Френні пожалкувала, що не вдягнула светра.

— Як тобі моя автівка?

— Це машина містера Бренніґена, так?

Рой Бренніґен був місцевим ріелтером.

— Була його, — байдуже промовив Гарольд. — У часи нестач і злиднів я гадав, що всіх, хто їздить на таких тиранозаврах, слід повісити на найближчій вивісці «Саноко»[151], та все змінилося. Менше людей — більше газоліну.

«Газолін, — майнула в голові Френ очманіла думка. — Він дійсно сказав “газолін”».

— Більше всього, — договорив він.

Його очі заблищали пустотливим сяйвом: погляд опустився на ямку пупка, підскочив до обличчя, ковзнув до шортів і знову зринув до лиця. Усмішка в Гарольда була водночас і веселою, і ніяковою.

— Гарольде, ти вибач, але я…

— І чим же ти тут займаєшся, дитя моє?

Нереальність намагалася прокрастися до її думок, і Френ усвідомила, що замислюється про те, скільки витерпить людський мозок, перш ніж луснути, як розтягнута канцелярська гумка. «Батьки померли, та це я витримаю. Якась навіжена болячка поширилася цілою країною, якщо не цілим світом, косить праведних і грішних з однаковою байдужістю — я й це витримаю. Я рию яму на городі, який іще минулого тижня полов мій батько, і коли вона буде досить глибокою, я покладу до неї його тіло — мабуть, і це витерплю. А от Гарольда Лодера, який катається на «кадилаку» Роя Бренніґена, обмацує мене поглядом і називає своїм дитям… Господи, не знаю. Просто не знаю».

— Гарольде, — терпляче мовила вона. — Я не твоє дитя. Я на п’ять років за тебе старша. Це фізично неможливо.

— То лише такий вислів, — сказав він, закліпавши очима від її ледве стримуваної люті. — А що воно взагалі таке, ота яма?

— Це могила. Для батька.

Гарольд Лодер тихо й знічено зойкнув.

— Зараз я піду до хати — перш ніж закінчу, хочу попити трохи води. Щиро кажучи, Гарольде, буде краще, якщо я вийду й тебе вже тут не буде. У мене немає настрою.

— Зрозуміло, — порожнім голосом проказав він. — Але, Френ… тут, на городі?

Вона вже рушила була до будинку, та ці слова її розлютили, і вона крутнулася до Гарольда.

— Ну а що б ти запропонував? Покласти його в труну й відтягти її на цвинтар? Заради Бога, навіщо? Він любив свій город! І взагалі, до чого тут ти? Яке тобі до цього діло?

У неї потекли сльози. Френ розвернулася й побігла до кухні, мало не врізавшись у передній бампер «кадилака». Вона знала, що Гарольд дивиться на її гойдливі сідниці та запасається матеріалом для порнофільму, який постійно крутиться в його голові, — ще ніколи в житті Френ так не злилася й не засмучувалася.