Протистояння. Том 1

Вона проволокла тіло коридором, кухнею, витягла його на ґанок, спустила зі сходів. А потім знову довелося перепочити. Землю залило золотавим світлом раннього вечора. Вона сіла біля батька й дала волю емоціям. Френні розгойдувалася та плакала, схиливши голову на коліна. Цвірінькали пташки. Урешті-решт вона змогла дотягти його до городу.

Нарешті діло було зроблено. Коли останні грудки землі опинилися на своїх місцях (Френ викладала їх навколішках, немов збираючи пазл), була вже за чверть дев’ята. Вона вся забруднилася. Лише шкіра коло очей була біла: землю змили сльози. У голові паморочилося від виснаження. Волосся звисало сплутаними пасмами.

— Прошу, спочивай із миром, татусю, — прошепотіла Френ. — Будь ласка.

Вона відтягла лопату до батькової майстерні та байдуже повісила її на місце. Коли дівчина поверталася на ґанок і підіймалася тими шістьма сходинками, їй довелося двічі перепочивати. Не вмикаючи світла, Френ пройшла кухнею та скинула кросівки, щойно зайшла до вітальні. Вона впала на диван і миттю заснула.

———

Уві сні вона знову піднімалася сходами, знову йшла до батька, щоб виконати свій обов’язок та поховати його. Проте коли вона зайшла до кімнати, його тіло вже було накрите скатертиною, і відчуття горя й утрати змінилося чимось іншим… чимось подібним до страху. Їй хотілося втекти, та щось штовхало її вперед. Не в змозі спинитись, вона перетнула занурене в темряву приміщення. Скатертина примарно, моторошно мерехтіла серед тіней, і до Френні дійшло: там лежить не батько. Що б там не ховалося, воно не мертве.

Там було щось або хтось, сповнений темних життєвих сил та страшних веселощів, і вона б радше померла, аніж відгорнула скатертину, однак… не могла… спинити власні ноги.

Її рука зринула сама по собі, зависла над скатертиною, а тоді зісмикнула її.

Він шкірився, та вона не бачила його обличчя. Від тієї огидної посмішки війнуло холодом. Ні, Френні не могла роздивитися його обличчя, та побачила страшний подарунок, який ця жаска примара принесла для її дитини, — покручений вішак для одягу.

Вона кинулася геть із кімнати, зі сну, угору, до поверхні…

———

Френні ненадовго виринула десь о третій у темряву вітальні — її тіло пливло на піні сну, який уже почав розплутуватись і розпорошуватись, лишаючи по собі відчуття фатуму, подібне до посмаку від якоїсь зіпсованої їжі. «Він, це він, Ходак, чоловік без обличчя», — подумала вона, перебуваючи тієї миті в півсні.

Вона знову заснула, цього разу без сновидінь, і коли прокинулася вранці, сон уже зовсім забувся. Та коли вона подумала про дитину у своєму нутрі, то зрозуміла, що нізащо не дасть її скривдити — усвідомлення цього накотилося такою потужною хвилею, що її водночас і спантеличили, і злякали глибина й сила цього відчуття.

Розділ 29

Того ж вечора, коли Ларрі Андервуд ліг у ліжко з Ритою Блейкмур, а Френні Ґолдсміт спала на самоті й дивилася той химерний, зловісний сон, Стю Редман чекав на Елдера. Він чекав уже три дні, і сьогодні Елдер виправдав його сподівання.

Після дванадцятої години двадцять четвертого числа Елдер та два санітари прийшли та забрали телевізор. Санітари знімали його, а Елдер стояв, націливши на Стю акуратно замотаний у пакетик револьвер. Але тоді Стю вже й не хотілося дивитися телевізор, він був йому не потрібний — однаково показували саму безладну херню. Йому лишалося тільки стояти біля заґратованого вікна й дивитися на місто біля річки. Як співається в одній пісні, «не треба бути синоптиком, щоб дізнатися, куди дме вітер»[154].

Текстильна фабрика вже не диміла. Сплинули яскраві стрічки й коловороти барвників, що плямували річку, і тепер руслом бігла чиста й прозора вода. Більшість блискучих автівок із фабричної стоянки, що через відстань здавалися іграшковими, роз’їхалися й не повернулися. Учора, двадцять шостого числа, заставу проминуло лише кілька машин — аби проїхати між тими двома блокпостами, водіям доводилося виляти, як слаломістам. Евакуатори за покинутими автівками не приїжджали.

Центр міста розкинувся перед очима Стю, наче рельєфна мапа, і на його вулицях було порожньо. Міський годинник, який відлічував час його ув’язнення, не дзвонив від дев’ятої ранку — тоді мелодія, що звучала перед биттям, здалася надто протяжною та химерною, ніби то грала занурена у воду музична скринька. Учора в будинку, який стояв на околиці міста й міг бути придорожнім кафе або крамницею, сталася пожежа. Перекресливши блакитне небо чорним стовпом диму, він весело палав мало не півдня, та пожежники не приїхали. Стю подумав, що, якби та будівля стояла не посеред асфальтованого майданчика, могло б і півміста згоріти. Попри те, що сьогодні опівдні трохи помжичило, руїна й досі тліла.