Протистояння. Том 1

— Що плануєте робити, міс? Плануєте лишитися тут? Невже ти думаєш, що житимеш і їстимеш у нашому домі, а сама будеш вештатися з місцевими кобелями? Бачу, вгадала. Так ось дзуськи! Дзуськи! Я цього не потерплю. Не по-терп-лю!

— Не буду я тут лишатися, — пробурмотіла Френні. — Ти думала, мені захочеться жити з вами?

— І куди ж ти подінешся? До нього переїдеш? Сумніваюся.

— Гадаю, до Боббі Ренґартен у Дорчестер або до Деббі Сміт у Соммерсворт.

Поступово Френні опанувала себе й зіп’ялася на ноги. Вона ще плакала, проте вже сама почала злитися.

— Хоча це не твоє діло, — докинула Френні.

— Не моє діло? — відлунила Карла, усе ще тримаючи вазу. Обличчя в неї зблідло до пергаментно-білого кольору. — Не моє діло? Те, чим ти займаєшся під дахом цього будинку, не моє діло? Ти невдячна мала лярва!

Вона ляснула Френні по лицю — так ляснула, що в дівчини хитнулася голова. Френні перестала терти ґулю й натомість узялася терти щоку, дивлячись на матір і не вірячи.

— Отака дяка за те, що ми влаштували тебе в гарну школу, — сказала Карла й показала зуби, розтягнувши губи в безжальний, страшний вишкір. — Тепер ти ніколи не довчишся. Вийдеш заміж і…

— Я не збираюся за нього заміж. І школу кидати також не буду.

Карла вибалушила очі. Вона дивилася на дочку, як на божевільну.

— Це ти про що? Про аборт? Ти хочеш зробити аборт? Хочеш стати не лише волоцюгою, а й убивцею?

— Дитину я залишу. Доведеться пропустити весняний семестр — довчуся наступного літа.

— І на який кошт учитимешся? На мої гроші? Якщо така твоя думка, то доведеться тобі її змінити. Така сучасна дівчина не потребує батьківської допомоги, чи не так?

— Допомога мені б знадобилася, — тихо сказала Френні. — А гроші… якось протримаюся.

— У тебе зовсім сорому не лишилося! Думаєш тільки про себе! — закричала Карла. — Господи милий, що твій фокус зробить із нами з батьком! А тобі ж геть байдуже! Ти розіб’єш батькові серце, і…

— З моїм серцем начебто все гаразд, — почувся від дверей спокійний голос Пітера Ґолдсміта.

Френні з матір’ю крутнулися до нього. Так, він стояв у дверях, та через поріг не переступив — носаки його робочих черевиків були за кілька дюймів від місця, де закінчувався дешевий коридорний килим і починався килим вітальні. Зненацька Френні усвідомила, що бачила його на тому самому місці безліч разів, та чи заходив він до вітальні? Чи заходив до самої кімнати? Цього вона не пригадувала.

— Що ти тут робиш?! — гаркнула Карла, раптом забувши про гіпотетичну шкоду, заподіяну серцю її чоловіка. — Я гадала, що сьогодні ти працюєш до самого вечора.

— Я помінявся з Гаррі Мастерсом, — мовив Пітер. — Карло, Френ мені вже розповіла. Ми станемо дідусем та бабусею.

— Дідусем! Бабусею! — вискнула вона та зайшлася огидним, недоладним сміхом. — Я сама розберуся. Вона тобі все розповіла, а ти змовчав. Гаразд. Іншого від тебе я й не чекала. Однак зараз я зачиню двері, і ми вдвох у всьому розберемося, як слід розберемося.

Вона всміхнулася до Френні, гірко й показово.

— Лише ми… дівчата.

Вона взялася за ручку дверей до вітальні й почала їх зачиняти. Френні очманіло дивилася на це, намагаючись зрозуміти раптовий гнів та ядучість власної матері.

Пітер виставив руку, — повільно, неохоче, — і двері спинилися, зачинившись тільки наполовину.

— Пітере, я хочу, щоб ти залишив це мені.

— Знаю. У минулому я так і робив. Але не цього разу, Карло.

— Це не твоя парафія.

— Моя, — спокійно відказав Пітер.

— Татку…

Карла розвернулася до неї; пергаментно-біле обличчя на вилицях поплямувалося червоним татуюванням.

— Не смій до нього звертатися! — крикнула вона. — Не з ним ти говориш! Так, ти завжди вміла так до нього підлащитися, що він виконував будь-яку дурнувату забаганку, або ж замилити йому очі, аби він став на твій бік, що б ти не накоїла, та сьогодні ти матимеш справу не з ним, а зі мною, міс!

— Карло, припини.

— Вийди геть!

— Я навіть не зайшов. Ось де пор…

— Не смій насміхатися з мене! Забирайся з моєї вітальні!

На цих словах вона пригнула голову та взялася штовхати двері, пустивши в хід навіть плечі, від чого здавалася якимось химерним гібридом бика й жінки. Він стримував її, та з дедалі більшим зусиллям. Урешті на шиї в нього напнулися жили, і це попри те, що Пітер змагався зі своєю дружиною, легшою від нього на сімдесят фунтів.

Френні хотілося закричати, щоб вони припинили, хотілося сказати батькові, щоб він пішов, — тоді їм не довелося б дивитися на Карлу в такому стані: її поглинула раптова, ірраціональна, жовчна лють. Іноді мати злилася, та до такого божевілля ніколи не доходило. Проте Френні не могла розтулити рота. Здавалося, наче суглоби щелеп скувала іржа.

— Забирайся! Геть із моєї вітальні! Геть! Геть! Геть! Скотино, відпусти двері й ЗАБИРАЙСЯ ГЕТЬ!

Ось тоді він дав їй ляпаса.