Протистояння. Том 1

Звук був пласким, дріб’язковим. Годинник не розсипався на обурений пил, а клацав так само, як щодня відтоді, коли його запустили. Меблі не застогнали. Однак скажені слова Карли відтяло, немов їх скальпелем ампутували. Вона впала на коліна, і двері прочинилися до кінця, м’яко стукнувшись об високу спинку вікторіанського стільця, вкриту чохлом із ручною вишивкою.

— Ні, о ні, — прошепотіла Френні скривдженим, кволим голосом.

Карла притиснула руку до щоки й витріщилася на чоловіка.

— Ти напрошувалася на це років десять, якщо не більше, — зауважив Пітер дещо тремким голосом. — Я завжди казав собі, що не зроблю цього, бо чоловіки не б’ють своїх жінок. Я й досі так думаю. Та коли людина — чоловік або жінка — перетворюється на собаку й починає кусатися, хтось має її зупинити. Карло, я жалкую лише про те, що не мав сміливості зробити це раніше — тоді нам би не так боліло.

— Татку…

— Френні, помовч, — суворо, проте відсторонено цитьнув батько, і вона послухалася.

— Кажеш, вона егоїстка, — повів далі Пітер, так само дивлячись у незворушне, шоковане обличчя дружини. — Однак ти звинувачуєш дочку у власних гріхах. Ти перестала зважати на Френні, відколи помер Фред. Саме тоді ти вирішила, що піклування може обернутися болем і безпечніше просто жити самій по собі. І саме сюди ти приходила усамітнюватися знову, і знову, і знову. У цю кімнату. Ти плекала мерців зі своєї родини, а про живих забула. І коли сьогодні вона прийшла попросити твоєї допомоги, б’юсь об заклад, у ту ж мить ти перейнялася тим, що скажуть дами з клубу «Квіти й сад» і чи означатиме це, що доведеться пропустити весілля Емі Лодер. Біль — вагома причина для змін, та навіть увесь біль на світі не в змозі змінити факти. Ти поводилася егоїстично.

Він простяг руку й допоміг їй підвестися. Карла стала на ноги, наче сновида. Вираз її обличчя не змінився — очі так само широко розчахнуті, у них невіра. Безжальність до них поки не повернулася, та Френні гадала, що це лише справа часу.

Справа часу.

— Я винен, бо відпустив тебе. Не хотів неприємних розмов. Не хотів розгойдувати човен. Бачиш, я також поводився егоїстично. І коли Френні пішла до школи, я подумав: «Ну, тепер Карла має те, що хотіла, і зле від цього нікому не буде, хіба що їй самій, а раз людина не знає, що їй болить, то, певне, болю й немає». Я помилився. Я помилявся й раніше, та так серйозно — ніколи.

Він простягнув руки й ніжно, проте дуже міцно взяв Карлу за плечі.

— А тепер я маю тобі дещо сказати. Як твій чоловік. Якщо Френні потрібно десь жити, вона, як і раніше, може лишитися в нас. Якщо їй будуть потрібні гроші, вона, як і раніше, візьме їх із мого гаманця. І якщо вона вирішить залишити дитину, ти допоможеш їй улаштувати належний дитячий душ[64]. Ти, певне, думаєш, що ніхто не з’явиться, та в неї є друзі, гарні друзі, і вони прийдуть. І скажу тобі ще дещо. Якщо вона захоче похрестити дитину, то ми зробимо це просто тут. Тут, у цій клятій вітальні.

У Карли відвисла щелепа, і з рота почувся якийсь звук. Спершу він був дивовижно схожим на свист чайника, який лишили на гарячій плиті, а тоді перетворився на пронизливе виття.

— Пітере, твій власний син лежав у труні посеред цієї кімнати!

— Так. Саме тому я не можу придумати кращого місця, щоб охрестити новонародженого, — сказав він. — У ньому буде Фредова кров. Жива кров. Сам Фред помер багато років тому, Карло. Перетворився на їжу для хробаків.

Зачувши таке, вона закричала й затулила вуха. Він нагнувся та опустив її руки.

— Проте хробаки ще не дісталися до Френні та її дитини. Байдуже, як її зачали, — вона жива. Карло, ти поводишся так, наче хочеш прогнати власну дочку. І що тоді в тебе лишиться? Лише ця кімната й чоловік, який зненавидить тебе за цей учинок. Якщо ти це зробиш… того дня поряд із Фредом могли лежати й ми з Френні — не бачу різниці.

— Я хочу піти нагору й лягти, — сказала Карла. — Мене нудить. Гадаю, краще лягти.

— Я допоможу, — озвалася Френні.

— Не смій мене чіпати. Лишайся тут, із батьком. Здається, ви з ним уже все вирішили. Спланували, як зруйнувати мене в очах усього міста. Чому б тобі одразу не перебратися до моєї вітальні, га, Френні? Чому б не нанести багна на килим, не взяти попелу з каміна та не насипати його в годинник? Чому б і ні? Чому б і ні?

Вона засміялась і проштовхнулася повз Пітера в коридор. Жінка хиталася, як п’яна. Пітер спробував обійняти її за плечі. Карла вишкірила зуби й засичала на нього, наче кішка.

Її сміх перейшов у плач, і Карла повільно пішла нагору, тримаючись за махагонієві перила, щоб не впасти. Те рюмсання було таким болючим і безпорадним, що Френні хотілося водночас і кричати, і блювати. Обличчя в батька посіріло й мало колір брудного простирадла. На горішній сходинці Карла розвернулася й хитнулася так загрозливо, що на мить Френні здалося, наче вона зараз упаде й покотиться донизу. Карла глянула на них так, наче хотіла щось сказати, а тоді знову відвернулася. За мить двері спальні зачинилися й заглушили її скривджений плач.