Протистояння. Том 1

У центрі кімнати, де панував дух матері, стояв годинник. Дідусь Карли, Тобіас Давнз, зробив його в 1889 році, і мало не одразу годинник дістав статус сімейної реліквії, що кочувала країною впродовж наступних років — його ретельно пакували, страхували й пересилали зі штату до штату. Він з’явився на світ у Буффало, штат Нью-Йорк, у майстерні Тобіаса — місці, яке, без сумніву, було не менш брудним та прокуреним, ніж приватний барліг Пітера, одначе якби хтось таке зауважив Карлі, вона б одразу відмахнулася від цього як від цілковито недоречної ремарки. Тож коли рак, серцевий напад або прикрий випадок відрубував гілку родинного дерева, годинник мігрував до наступної домівки. Він стояв у вітальні вже тридцять шість років — відколи Пітер та Карла Ґолдсміти оселилися в цьому будинку. Тут його поставили, тут він і стояв, цокаючи та байдуже відмірюючи час. Якщо вона того схоче, одного дня годинник перейде до неї, розмірковувала Френні, дивлячись на побіліле, шоковане обличчя матері. Але я не хочу його! Не хочу й не прийму!

У цій кімнаті стояли засушені квіти в скляних футлярах. Підлога була встелена сизим килимом із візерунками тьмяно-рожевих троянд. В одній стіні був елегантний еркер, який виходив на схил, що спускався до траси 1, на межі з якою ріс високий живопліт із бирючини. Коли на розі побудували заправку «Екксон», Карла довго й нудно діймала чоловіка, доки той його не посадив. Щойно Пітер це зробив, вона почала допікати, щоб він примусив живопліт рости швидше. Френні здавалося, що, якби це допомогло, мати погодилася б і на радіоактивні міндобрива. Бирючина підросла, і скарг поменшало. Френні гадала, що за рік-два, коли живопліт нарешті закриє заправку, що загиджувала своїм бридким фасадом краєвид із вікна вітальні, їх зовсім не стане.

Принаймні з цього приводу.

Трафаретні візерунки на шпалерах — велике зелене листя й рожеві квіти приблизно того ж тону, що й троянди на килимі. Антикварні американські меблі та подвійні двері з темного махагонієвого дерева. Камін для самої показухи: на червоній та чистенькій, не заплямованій сажею цеглі лежало те саме березове поліно. Френні подумалося, що зараз та дровина вже так висохла, що, коли її підпалити, спалахне, як газета. Над поліном висів великий казанок, у якому й дитина помістилася б. Він належав ще її прапрабабусі й довічно висів над так само довічним рубанцем. Довершувала картину Довічна Кремнієва Рушниця над камінною полицею.

Сегменти байдужого часу.

Один із її перших спогадів був про те, як вона напісяла на сизий килим із тьмяними трояндами. Їй було зо три рочки, і до туалету її ще як слід не привчили. Певне, до вітальні також не пускали, аби не нашкодила. Проте якимсь чином Френні туди пробралася, і коли побачила, як мати не біжить, а летить до неї, аби запобігти жахіттю, від переляку зробила те, чого так боялася мати: сечовий міхур не витримав, і пляма, що розпливлася під її дупцею, змінила колір килима із сизого на темніший — колір шиферу. Побачивши це, мати заверещала. Пляму вивели, та після скількох ретельних чисток? Бог знає, а от Френні Ґолдсміт — ні.

Саме у вітальні мати провела з нею довгу гнівну розмову після того, як застала Френні з Норманом Берстейном, коли вони роздивлялись один одного в коморі, — їхній одяг лежав однією купкою на копиці сіна. А чи сподобалося б їй, спитала тоді Карла, якби вона взяла Френні та провела голяка трасою 1? Гарно було б? Шестирічна Френні уявила це й розплакалася, проте якимсь чином на істерику не зірвалася.

У десять років вона каталася на велосипеді і, коли озирнулась, аби крикнути щось до Джорджетт Макґвайр, врізалася в поштову скриньку на стовпчику. Подерла лоб, розбила ніс, зчесала обидва коліна й від шоку навіть відключилася на кілька секунд. Коли Френні прийшла до тями, пошкутильгала під’їзною доріжкою додому, заплакана й перелякана від вигляду такої кількості власної крові. Френні пішла б до батька, та оскільки він був на роботі, почвалала до вітальні, де мати саме пригощала чаєм місіс Веннер та місіс Прінн. «Геть звідси!» — скрикнула мати, і наступної миті кинулася до Френні, пригорнула її та повела дочку до кухні, де можна було спокійно бруднити долівку кров’ю, при цьому туркочучи: «Ой, Френні, ой, лишенько, що сталося, ой, бідолашний носик!» Однак Френні так і не змогла забути, що першими материними словами того дня було не «Ой, Френні!», а «Геть звідси!». Перш за все її турбував стан вітальні, де тягся байдужий час, а кров була поза законом. Певне, місіс Прінн також цього не забула: крізь сльози Френні побачила, як обличчям жінки майнув такий вираз, наче їй дали ляпаса. Після того випадку місіс Прінн стала заходити значно рідше.