Протистояння. Том 1

Вона засміялася — невисока охайна жіночка з каштановим волоссям, одягнена в картату сорочку та линялі джинси.

— Він хотів сам приїхати, та я його відмовила. Після обіду жар так підскочив, що я злякалася, та зараз температура майже нормальна. Гадаю, це через поліцію штату. Джонні вдоволений лише тоді, коли точить зуби на поліцію штату.

Нік запитально подивився на неї.

— Вони сказали йому, що нікого не пришлють аж до дев’ятої ранку. У них справжня епідемія — на роботу двадцять поліцейських не вийшло. А то й більше. Ті, що з’явилися, цілий день возили хворих до Кемдена й Пайн-Блафф. Багато хто підхопив цю заразу. Гадаю, Ем Соумз стурбований значно більше, ніж показує.

Джейн і сама виглядала схвильованою. Але тоді вона дістала з нагрудної кишені два складені блокнотні аркуші.

— Історія неймовірна, — тихо сказала вона й віддала Нікові його мемуари. — Певне, я ще не чула про людину, якій так не поталанило. Гадаю, те, як ти переміг свою ваду, варте захоплення. І я мушу ще раз вибачитися за свого брата.

Зніяковівши, Нік лише знизав плечима.

— Сподіваюся, ти ще побудеш у Шойо, — мовила Джейн, зводячись на ноги. — Ти подобаєшся моєму чоловікові, і мені також. Будь обережним із тими парубками.

«Буду, — написав Нік. — Перекажіть шерифові, хай одужує».

— Обов’язково.

Вона пішла, і Нік ліг спати, однак гарно відпочити не вийшло: інколи він просинався, щоб глянути, як там троє його підопічних. Про втечу не йшлося (такими відчайдухами вони аж ніяк не були) — до десятої всі вже спали. Заходили двоє місцевих, аби пересвідчитися, що з Ніком усе добре. Він помітив, що і в них застуда.

Нікові снилися дивні сни, і коли він прокинувся, йому згадалося лише те, як він ходив між нескінченних рядів зеленої кукурудзи, водночас і шукаючи щось, і боячись чогось іншого — здавалося, воно було просто позаду.

———

Сьогодні він прокинувся рано-вранці й заходився підмітати в приміщенні тюрми. На в’язнів він не зважав. Коли Нік рушив до виходу, Біллі Ворнер гукнув навздогін:

— Знаєш, а Рей повернеться. І коли він тебе піймає, глухонімий виродку, ти пожалкуєш, що не родився ще й сліпим!

Обернувшись до нього спиною, Нік пропустив більшу частину тиради.

Повернувшись до офісу, він узяв почитати старий випуск журналу «Тайм». Нік подумав, чи не закинути ноги на стіл, та вирішив, що, коли його так застукає шериф, можна наразитися на неприємності.

До сьомої Нік уже почав замислюватись, чи не трапилося в шерифа рецидиву вночі. Він гадав, що Бейкер мав би вже з’явитися, щоб передати трьох в’язнів поліцейським штату, до відомства округу. А ще в Ніка неприємно бурчав живіт. З кафе на дорозі також ніхто не прийшов, і він глипнув на телефон — радше гидливо, аніж сумно. Він захоплювався науковою фантастикою, тому інколи заходив до антикварних розвалів і купував пейпербеки, які знаходив на запилюжених задніх полицях, — книжки розповзалися в руках і коштували копійки. І от Нік знову зловив себе на думці, що коли телефони з відеоекранами, про які так часто писали у фантастичних романах, увійдуть у загальний обіг, то для глухонімих усього світу настане визначний день.

До 8:45 Нік уже сидів як на шпичках. Він підійшов до дверей, що вели до камер, визирнув.

Біллі та Майк стояли біля ґрат і гамселили по них черевиками… і це чудово доводило, що люди, які не могли розмовляти, складали лише невеликий відсоток світових «опудал». Вінс Хоґан лежав. Коли Нік підійшов до дверей, той лише повернув голову й подивився на нього. Обличчя в Хоґана було блідим, лише з’явилися темні кола під очима, і на щоках вигравав гарячковий рум’янець. На лобі виступили краплини поту. Нік зустрівся з його апатичним, задурманеним поглядом і зрозумів, що в’язень захворів. Йому зробилося не по собі.

— Гей, опудало, як щодо сиропчику? — гукнув до нього Майк. — Старому Вінсові не завадив би лікар. Здається, твої наклепи на нього хріново подіяли. Що скажеш, Білле?

Білл не став глузувати.

— Вибач, що кричав на тебе, чуваче. Вінсові справді погано. Йому потрібен лікар.

Нік кивнув і вийшов, намагаючись придумати, що робити. Він схилився над столом і записав у нотатнику: «Шерифе Бейкере чи хто там це читатиме, я пішов по сніданок для в’язнів і спробую знайти доктора Соумза. Здається, Вінс Хоґан справді хворий, не прикидається. Нік Андрос».

Нік вирвав аркуш із записника й поклав його на середину столу. Засунув нотатник у кишеню й вийшов на вулицю.

Першим, що його вразило, були непорушна денна спека й запах зелені. Опівдні стоятиме пекло. То була така днина, коли люди намагалися закінчити справи якнайраніше, аби розслабитися після обіду, та в очах Ніка головна вулиця здавалася химерно лінивою як на вранішню годину — наче не робочий день, а неділя.

Більшість діагональних паркувальних місць перед крамницями були порожні. Вулицею котилося кілька легковиків і фермерських вантажівок, та небагато. Здавалося, крамниця госптоварів відчинена, та жалюзі банку «Меркантайл» і досі ніхто не підняв, хоча вже перевалило за дев’яту.