Протистояння. Том 1

Нік повернув праворуч — до придорожнього кафе, яке було за п’ять кварталів звідти. Він саме підійшов до рогу третього кварталу, коли побачив, як у його бік повільно котиться автівка доктора Соумза. Машина виляла з боку в бік, немов від утоми. Нік енергійно замахав до лікаря, хоча й не знав, чи той пригальмує, однак Соумз зупинився на узбіччі, спокійно зайнявши чотири паркувальні місця. Він лишився в машині — просто сидів за кермом. Його вигляд шокував Ніка. Відтоді, як Нік бачив лікаря за невимушеними жартами з шерифом, Соумз постарів років на двадцять. Це було через виснаження, та самим виснаженням усе не пояснювалося — навіть Нік це розумів. Немов для того, аби підтвердити його думки, лікар дістав із нагрудної кишені зіжмаканий носовичок — наче старий маг, який показує замусолений фокус, — і чхнув у нього кілька разів. Потім Соумз відкинув голову на сидіння, привідкривши рота, щоб дихати. Шкіра в нього була такою жовтою та блискучою, що Нік не міг не порівняти його з мерцем.

А тоді Соумз розплющив очі й сказав:

— Шериф Бейкер помер. Якщо ти зупинив мене, щоб спитати про нього, забудь. Він помер уночі, о другій із чимось. А тепер і Джейні захворіла.

Очі в Ніка розширилися. Шериф Бейкер помер? Таж тільки вчора заходила Джейн Бейкер — казала, що йому краще. І вона… з нею було все добре. Ні, це неможливо.

— Ще й який мертвий, — сказав Соумз, наче Нік промовив свої думки вголос. — І не тільки він. За останні дванадцять годин я підписав дванадцять свідоцтв про смерть. І знаю ще двадцятьох людей, які сконають до полудня, якщо Бог не змилується. Та я сумніваюся, що це справа Божих рук. Маю підозру, що саме тому Він і не втручатиметься.

Нік дістав із кишені нотатник і написав: «Що з ними таке?»

— Не знаю, — сказав Соумз, повільно зминаючи аркуш. Кинув його в риштак. — Та, здається, воно підкосило всіх місцевих, і ще ніколи в житті мені не було так лячно. Я й сам його підхопив, хоча наразі мене найбільше діймає звичайна втома. Я вже не молодик. Не можу гасати туди-сюди без упину — за все потрібно платити, розумієш? — у його голос закралася виснажена, перелякана вередливість, але, на Нікове щастя, він її не чув. — Одначе від того, що я себе пожалію, краще не стане.

Нік не усвідомлював, що Соумз дійсно себе жаліє, тому лише спантеличено дивився на нього.

Соумз виліз з автівки, узявшись за Нікову руку, щоб не впасти. Він мав старечу хватку — слабку й дещо панічну.

— Ходімо до тієї лавки, Ніку. Ти гарний співрозмовник. Гадаю, тобі це вже говорили.

Нік показав пальцем у бік тюрми.

— Нікуди вони не дінуться, — сказав Соумз, — а якщо й злягли, наразі вони в самому низу мого списку.

Вони сіли на яскраво-зелену лавку — на спинку хтось приклеїв рекламу місцевої страхової компанії. Соумз вдячно підставив обличчя під теплі сонячні промені.

— Застуда й гарячка, — сказав він. — Почалося близько десятої вечора. Ще донедавна надходили скарги лише на застуду. Дякувати Богу, що не на пронос.

«Вам би слід поїхати додому й лягти», — написав Нік.

— Так, слід. І поїду. Лише перепочину кілька хвилин…

Його повіки зімкнулися, і Нік подумав, що лікар заснув. Хлопець замислився, чи не піти до кафе й не взяти сніданки для Білла з Майком.

А тоді доктор Соумз знову заговорив. Навіть очей не розплющив. Нік спостерігав за його губами.

— Усі симптоми дуже подібні, — сказав Соумз і почав перелічувати їх на пальцях, доки не виставив усі десять, наче віяло. — Пропасниця. Слабкість та загальне виснаження. Втрата апетиту. Болісне сечовипускання. Набряки лімфовузлів — спершу легкі, потім сильні. Набряки під пахвами й у промежині. Респіраторні проблеми й недостатність.

Він поглянув на Ніка.

— Це симптоми звичайної застуди, грипу та пневмонії. Усе це лікується, Ніку. І якщо пацієнт не надто юний, старий чи ослаблений попередньою недугою, антибіотики приборкують заразу. Та тільки не цю. Пацієнти захворюють одразу чи поступово. Це не має значення. Ніщо не допомагає. Вона розгоряється, відступає, знову наростає… недуга посилюється, набряки збільшуються, і врешті- решт настає смерть… Хтось помилився… І вони намагаються все приховати.

Нік із сумнівом глипнув на нього, загадуючись, чи правильно він прочитав слова по губах лікаря, чи Соумз, бува, не марить.

— Схоже на маячню параноїка, так? — запитав Соумз, дивлячись на нього зі слабкою усмішкою. — Знаєш, раніше мене лякала параноїдальність молодшого покоління. Вони постійно бояться, що хтось прослуховує телефони… слідкує за ними… робить комп’ютерні перевірки їхніх досьє… аж ось з’ясовується, що вони мають рацію, а я помилявся. Життя — гарна штука, Ніку, однак виявляється, що похилий вік бере з твоїх любих-милих уявлень та забобонів надто велику плату.

«Що ви маєте на увазі?» — написав Нік.

— Жоден телефон у Шойо не працює, — сказав Соумз.

Нік не второпав, чи то відповідь на запитання (Соумз лише ковзнув поглядом по його нотатці), чи лікар перейшов на іншу тему — він подумав, що від гарячки думки в Соумза могли розлетітися по всій голові.

Лікар поглянув на спантеличене обличчя Ніка, і йому здалося, що глухонімий не повірив.