Протистояння. Том 1

Він крокував далі, гойдаючи руками. Його знали, чудово знали на прихованих шосе, якими подорожували зубожілі й безумці, професійні революціонери й ті, кого так гарно навчили ненависті, що вона проступала на їхніх обличчях, немов заяча губа, — людей, яких цуралися всі, окрім таких самих, як вони, окрім тих, хто запрошував їх до бідних помешкань із гаслами й постерами на стінах, до підвалів, де стояли лещата, які тримали в м’яких держаках обрізані труби, поки їх фарширували потужною вибухівкою, до підсобок, у яких снувалися всілякі маячливі плани: убивство члена Кабінету президента, викрадення дитини почесного гостя країни, напад на засідання керівництва «Стандард ойл» — з гранатами, автоматами й убивствами в ім’я народу. Його добре там знали, але навіть найнавіженіші з них могли дивитися на його темне, вишкірене обличчя лише скоса. Жінки, з якими він спав, — навіть ті, для яких злягання було так само звичайним, як ухопити закуску з холодильника, — напружувалися та відвертали обличчя. Вони приймали його так, як прийняли б золотоокого овна або чорного пса, і коли все було скінчено, вони почувалися холодними — такими холодними, що, здавалося, їм уже ніколи не зігрітися. Коли він заходив на якесь збіговисько, істеричний гамір — усі наклепи, взаємні звинувачування й ідеологічна риторика — стихав. На мить западала могильна тиша, присутні розверталися до нього, та одразу ж відводили очі, наче він прийшов до них зі старим, жахливим та нищівним механізмом у руках, з інструментом, у тисячу разів гіршим від пластикової вибухівки, зробленої в підвальних лабораторіях хіміків-дисидентів, від зброї, купленої на чорному ринку в захланного сержанта, відповідального за її постачання на військові пости. Здавалося, наче він приходив до них зі знаряддям, вкритим кривавою іржею, зі знаряддям, що століттями лежало в «Космолайні»[105]

із зойків, однак готове до використання — інфернальний подарунок для їхнього зібрання, торт із нітрогліцериновими свічками. І коли розмови починалися знову, усі були раціональні й дисципліновані (настільки, наскільки дисципліновано можуть перемовлятися божевільні) і доходили згоди.

Він стукотів дорогою далі, і його ноги чудово почувалися в комфортно розношених чоботях. Його ступні й ці чоботи були давніми коханцями. Крістофер Брейдентон із Маунтін-Сіті знав його як Річарда Фрая. Брейдентон був провідником на одній із підпільних залізничних систем, якими пересувалися втікачі. Півдесятка різних угруповань, від «Синоптиків»[106]

до «Бригади Ґевари», слідкували за тим, щоб у Брейдентона водилися гроші. Він був поетом, який іноді викладав у Вільному університеті або їздив на захід — до Юти, Невади, Аризони — та виступав перед старшокласниками на уроках англійської, приголомшуючи вихідців із середнього класу (хлопців і, як йому хотілося думати, дівчат) новиною про те, що поезія жива — точніше, хвора на нарколепсію, однак і досі наділена певною жаскою вітальністю. Зараз Брейдентонові було під шістдесят. Двадцять років тому його вигнали з одного каліфорнійського коледжу за те, що він збратався зі «Студентами за демократичне суспільство». Його загребли на Великому чиказькому з’їзді свиней 1968 року[107], після чого він постійно вступав до різних радикальних угруповань — спершу прийняв їхнє божевілля, а тоді воно поглинуло його самого.