Протистояння. Том 1

Ллойд Генрейд, якого в місцевих газетах прозвали «безжальним убивцею з дитячим обличчям», ішов коридором муніципальної тюрми міста Фінікс у супроводі двох охоронців. В одного текло з носа, і обидва мали кислі міни. То було крило суворого режиму, і його мешканці вітали Ллойда, наче героя. У суворці він був знаменитістю.

— Ге-е-ей, Генрейд!

— Давай-давай, пацан!

— Передай пракурору, хай мене адпустить, і я папрашу, шоб ти єво нє трогав!

— Генрейд! Мужик!

— Отак, братухо! Отакотакотак!

— Ротаті покидьки, — пробурмотів охоронець із мокрим носом і чхнув.

Ллойд щасливо шкірився. Він очманів від раптової слави. Це вам не Браунсвілль. Тут навіть годували краще. Як переходиш до вищої ліги, тебе починають поважати. Він подумав, що десь так само почувається Том Круз на світовій прем’єрі.

У кінці коридору вони пройшли крізь двері та електричні ворота з подвійними ґратами. Його знов обмацали, а поряд важко дихав ротом охоронець із застудою — він так хекав, немов щойно пробігся сходами. Потім Ллойда провели ще й крізь детектор металу. Певне, щоб пересвідчитися, що він нічого не загнав собі в зад, як той Папійон[115] із кіно.

— Окей, — сказав охоронець із нежитем, і поліцейський, який сидів у куленепробивній будці, махнув їм, щоб проходили.

Вони пройшли ще одним коридором — зі стінами, пофарбованими в стандартний зелений колір. Тут було дуже тихо й чулися лише кроки охоронців (сам Ллойд ішов у паперових бахілах) та астматичне сопіння того, що праворуч. У далекому кінці коридору за замкненими дверима на них чекав іще один охоронець. У двері було вмонтоване схоже на бійницю віконце із заплавленою в скло сіткою.

— Чому в тюрмах завжди тхне сечею? — спробував зав’язати розмову Ллойд. — Тобто сечею смердить навіть там, де камер нема. Може, ви цюняєте по кутках?

Він захихотів від власних слів: жарт видався йому дуже смішним.

— Заткайся, патрачу, — сказав хворий охоронець.

— Кепський у тебе вигляд, — відповів Ллойд. — З такою застудою треба в ліжку лежати.

— Стули пельку, — гаркнув інший поліцейський.

Ллойд замовк. Ось що буває, коли намагаєшся з ними заговорити. З власного досвіду він міг стверджувати, що клас тюремних охоронців був геть не класним.

— Привіт, байстрюче, — сказав поліцейський за дверима.

— Як ся маєш, хуйло? — бришкнув Ллойд.

Ніщо не бадьорить краще за дружній обмін гострими слівцями. Два дні в тюрязі, і вже почав підкрадатися старий добрий ступор.

— За це в тебе не стане зуба, — сказав охоронець на дверях. — Рівно одного зуба. Умієш рахувати? Одного зуба.

— Гей, тпру, не можна просто…

— Ще й як можна, гандоне. Серед народу на подвір’ї є такі, що за два блоки «Честерфілду» й маму рідну вколошкають. Чи ти хочеш двох зубів позбутися?

Ллойд змовчав.

— Тоді окей, — сказав поліцейський. — Буде один. Проходьте, хлопці.

Посміхаючись, застуджений охоронець відчинив двері, і Ллойда повели до призначеного судом адвоката — той сидів за металевим столом і читав папери з дипломата.

— Ось ваш пасажир, пане адвокате.

Адвокат звів очі. Ллойд прикинув, що він, певне, зовсім недавно почав голитися, але до біса. На безриб’ї й рак риба. Однаково його зловили на гарячому, і, на думку Ллойда, йому дадуть років із двадцять. І раз тебе загребли — замружся й зціпи зуби.

— Дуже вам дя…

— Цей тип, — сказав Ллойд, показуючи пальцем на охоронця, — назвав мене байстрюком. А коли я бовкнув щось у відповідь, він сказав, що мені за це зуба виб’ють! Як вам таке, підходить під категорію «жорстоке поводження з в’язнями»?

Адвокат провів по обличчі рукою.

— Є тут хоч слово правди? — запитав він в охоронця.

Той карикатурно закотив очі: «Господи, ну кому ви вірите?»

— Пане адвокате, цим парубкам тільки б ото сценарії для телебачення строчити. Я привітався, він привітався, та й по всьому.

— Срана брехня! — драматично вигукнув Ллойд.

— Свою думку я лишу при собі, — сказав охоронець і нагородив Ллойда кам’яним поглядом.

— Гаразд, однак перед тим, як піти, я перерахую зуби містера Генрейда, — мовив адвокат.

Обличчям поліцейського промайнула розлючена збентеженість, і він перезирнувся з двома охоронцями, які привели Ллойда. Ллойд посміхнувся. Може, пацан справді нормальний. Останні два його адвокати були старими халтурщиками, а один із них прийшов до зали суду з калоприймачем — можете в це повірити? З йобаним калоприймачем! Старі халтурщики класти на вас хотіли. «Прокукурікав, а там хоч не розвидняйся!» — ось їхнє гасло: хай забирають того молодика, а то не дає із суддею попліткувати. Однак, може, цей парубок виб’є йому десятку, як за збройне пограбування. Може, ще й дні під вартою зарахують. Урешті-решт, єдиним, кого він сам прибацнув, була дружина того мужика з білого «конні», і може статися, що й це вийде сперти на друзяку Баца. Бац не заперечуватиме. Бац давно ласти склеїв. Ллойдова посмішка поширшала. Треба бути оптимістом. У цьому весь фокус. Життя закоротке, щоб супитися.

Він усвідомив, що охоронець залишив їх наодинці, а адвокат (Ллойд згадав його ім’я — Енді Девінс) якось чудно дивиться на нього. Так дивляться на гримучу змію, якій зламали хребта — конає, та ще кусається.