Щуролов

Тим часом не було вже жодного сумніву, що відстань між мною та невідомим прибульцем скорочується з кожним ударом пульсу. Він ішов тепер не далі, ніж за п’ять або шість стін від мене, перебігаючи від дверей до дверей зі спокійною швидкістю легкого тіла. Я зіщулився, прикований його кроками до налітаючого, мов автомобіль, моменту взаємного погляду — очі в очі, і я благав бога, щоб то не були зіниці з оскаженілою смугою білків над їх внутрішнім блиском. Я вже не чекав, я знав, що побачу його; інстинкт, замінивши в ці хвилини розсуд, промовляв істину, тикаючись сліпим обличчям у вістря жаху. Примари ввійшли в пітьму. Я бачив волохату істоту темного кутка дитячої кімнати, присмеркового фантома, і, найстрашніше, жахливіше за падіння з висоти, чекав, що біля самих дверей кроки замовкнуть, що нікого там не виявиться і що ця відсутність будь-когось зачепить по обличчі повітряним поштовхом. Уявити таку ж, як я, людину не було вже часу. Зустріч мчала; сховатися я нікуди не міг. Раптом кроки замовкли, зупинилися так близько від дверей, і так довго я нічого не чув, окрім метушні мишей, які бігали по купах паперу, що заледве вже стримував крик. Мені здалося: хтось, зігнувшись, крадеться нечутно через двері з метою вхопити. Острах божевільного вигуку, що сповістив тьму, кинув мене вихором уперед із простертими руками, — я відсахнувся, закриваючи обличчя. Засяяло світло, швиргонувши від дверей до дверей всю доступну очам далечінь. Стало світло, наче вдень. Я отримав щось схоже на нервове потрясіння, але, ледь завагавшись, поквапом пройшов уперед. Тоді за найближчою стіною жіночий голос сказав: «Ідіть сюди». Потім пролунав тихий, задерикуватий сміх.

При всьому моєму зачудуванні я не чекав такого завершення тортури, щойно отриманої мною протягом, можливо, години. «Хто зве?» — тихо запитав я, обережно наближаючись до дверей, за якими таким гарним і ніжним голосом виявила свою присутність невідома жінка. Слухаючи її, я уявляв її зовнішність, що відповідала втісі від слухання, і з довірою ступив далі, прислухаючись до повторення слів: «Ідіть, ідіть сюди». Але за стіною я нікого не побачив. Матові кулі та люстри блищали під стелями, сіючи нічний день серед чорних вікон. Так, питаючи та щоразу отримуючи у відповідь незмінно з-за стіни сусіднього приміщення: «Ідіть, о, йдіть швидше!» — я оглянув п’ять або шість кімнат, помітивши в одній із них у дзеркалі самого себе, що уважно переводив погляд від порожнечі до порожнечі. Тоді здалося мені, що тіні дзеркальної глибини сповнені зіщулених жінок, які крадуться одна за одною, в мантильях або накидках, які вони тулили до обличчя, приховуючи свої риси, і лише їх чорні насмішкуваті очі під лукаво вигнутими бровами світилися та мелькали невловимо. Але я помилявся, бо обернувся зі швидкістю, що не дозволила б утекти й найшвидконогішим істотам цього будинку. Стомившись і побоюючись при хвилюванні, що переповнювало мене, чогось насправді грізного серед безмовно осяяних порожнеч, я нарешті різко мовив:

— Покажіться, або я далі не піду. Хто ви й навіщо звете мене?

Перш, ніж мені відповіли, луна зім’яла мій вигук смутним і глухим гулом. Турбота й тривога відчувалися в словах таємничої жінки, коли неспокійно окликнула вона мене з невідомого кутка: «Поспішайте, не зупиняючись; ідіть, ідіть, не заперечуючи». Здавалося, поряд зі мною були вимовлені ці слова, швидкі наче плескіт і дзвінкі в своєму напівшепоті, мовби прозвучали над вухом, але марно поспішав я в нетерплячому пориві від дверей до дверей, відкриваючи їх або огинаючи заплутаний прохід, щоб спостерегти десь зненацька вислизаючий порух жінки, — скрізь зустрічав я лише порожнечу, двері та світло. Так продовжувалося це, нагадуючи гру в хованки, і вже кілька разів з досадою зітхнув я, не знаючи, йти далі чи зупинитися, зупинитися рішуче, доки не побачу, з ким розмовляю так марно на відстані. Якщо я замовкав, голос шукав мене; все задушевніше та тривожніше звучав він, негайно вказуючи напрям і тихо прикликуючи попереду, за новою стіною:

— Сюди, швидше до мене!

Яким би я не був чутливим до відтінків голосів загалом — і особливо за цих обставин найвищого напруження, — я не завважив у закликах, в наполегливих прикликаннях жінки, що нечутно тікала, ані знущання, ані удавання; хоча поводилася вона більш, ніж дивовижно, в мене поки що не було причин думати про зловісне або погане взагалі, оскільки я не знав обставин, що спричиняли її поведінку. Швидше за все можна було підозрювати наполегливе бажання повідомити або показати дещо поспіхом, якнайбільше цінуючи час. Якщо я помилявся, потрапляючи не в ту кімнату, звідки поспішав до мене разом з шерехтінням і частим диханням черговий мелодійний вигук, мене направляли, вказуючи дорогу вкрадливим і м’яким «Сюди!». Я зайшов уже надто далеко для того, щоб повернути назад. Я був тривожно захоплений невідомістю, пориваючись майже бігом серед обширного паркету, з очима, спрямованими за напрямом голосу.