Щуролов

Я безглуздо повторював цифри, ворушачи губами, щоб намацати їхню ймовірність. Нарешті промайнув ряд, споріднений враженню забутого номера: 107-21. — «Сто сім двадцять один», — мовив я, прислухаючись, але не знав напевне, чи не помиляюся знову. Раптовий сумнів засліпив мене, коли я натискав кнопку вдруге, але вже було запізно — дзижчання полилося гулом, щось дзвякнувши, змінилося в телефонній далечіні, і прямо в шкіру щоки втомлене жіноче контральто сухо мовило: «Станція». «Станція!..» — нетерпляче повторило воно, але й тоді я заговорив не одразу, — так холодно стислося горло, — бо в глибині серця я все ще грав.

Що б там не було, раз уже я вкляк і прикликав духів, — чи дорахувати їх до «Атмосфери», чи до «Кіловатів» суспільства 86 року, — я промовляв, і мені відповідали. Колеса зіпсованого годинника стали повертати шестірню. Над моїм вухом рушили сталеві промені стріл. Хто б не штовхнув маятника, механізм почав рівномірно вицокувати. «Сто сім двадцять один», — мовив я глухо, дивлячись на свічку, що догоряла серед мотлоху. — «На групу А», — пролунала невдоволена відповідь, і гул прибило далеким порухом утомленої руки.

Мій розум кипів у ці хвилини. Я натискав саме кнопку з літерою А; отже, телефон не тільки працював, але й підтверджував цю дивну реальність тим, що були переплутані кабелі, — подробиця, дивна для нетерплячої душі. Прагнучи з’єднати А, я натиснув Б. Тоді до відв’язаного гуляти струму ввірвалися, наче з раптово відкритих дверей, різкі голоси, що нагадують балаканину грамофонної труби, — незнайомі крикуни, які б’ються в моїй руці, що стискає резонатора. Вони перебивали один одного з квапливістю й жорстокістю людей, що вибігли на вулицю. Змішані фрази нагадували воронячий концерт — «А-ла-ла-ла-ла!» — волала невідома істота на тлі баритона чиєїсь розсудливо-повільної розмови, розділеної паузами й розділовими знаками з медоточивою експресією. — «Я не можу дати»… — «Якщо побачите»… — «Коли-небудь»… — «Я кажу, що»… — «Ви слухаєте»… — «Розміром тридцять і п’ять»… — «Відбій»… — «Автомобіль вислано»… — «Нічого не розумію»… — «Повісьте слухавку»… У цей ринковий транс слабко, наче спів комара, повзли стогони, далекий плач, регіт, ридання, скрипкові такти, перебір неквапливих кроків, шерехтіння й шепіт. Де, на яких вулицях звучали ці турботи, окрики, напучення та скарги? Нарешті, дзвякнув діловий порух, голоси зникли, і в гул кабелю ввійшов той самий голос, сказавши: «Група Б».

— «А»! Дайте «А», — мовив я, — переплутано кабелі. Після мовчанки, під час якої гул двічі стихав, новий голос оповістив співучо й тихіше: «Група А». — «Сто сім двадцять один», — відчеканив я чим розбірливіше.

— Сто вісім нуль один, — уважним тоном байдуже повторила телефоністка, і я заледве стримав уже готову вилетіти згубну поправку, — ця помилка з безсумнівністю визначала забутий номер, — ледве зачувши, я впізнав, згадав його, як пригадуємо ми зустрічне обличчя.

— Так-так, — мовив я в надзвичайному хвилюванні, що біжить по висоті, по самому краю запаморочливого крутосхилу. — Так, саме так, — сто вісім нуль один.

Наразі все завмерло в мені й довкола. Звук передачі стис мені серце підступанням холодної хвилі; я навіть не чув звичайного «дзвоню» або «з’єднала», — я не пам’ятаю, що було сказано. Я слухав птахів, що виводили чаруючі трелі. Знемагаючи, я притулився до стіни. Тоді, після паузи, що дорівнювала жорстокості, свіжий, наче чисте повітря, розважливий голосок обережно сказав:

— То я пробую. Балакаю в непрацюючий телефон, бо ти ж чув, як продзвеніло? Хто телефонує? — мовила вона, мабуть, не очікуючи відповіді, про всяк випадок, тоном легковажної суворості.

Майже криком, я відповів:

— Я той, хто розмовляв з вами на ринку й пішов з англійською булавкою. Я продавав книги. Пригадайте, прошу вас. Я не знаю імені, — підтвердіть, що це ви.

— Дива, — відповів, кашлянувши, голос у задумі. — Чекайте, не вішайте слухавку. Я намагаюся згадати. Старий, чи ти бачив щось подібне?

Останнє було не мені. Їй невиразно відповідав чоловічий голос, мабуть, з другої кімнати.

— Я зустріч пригадую, — знову звернулася вона до мого вуха. — Але я не пам’ятаю, про яку булавку ви кажете. Ах, так-так! Я й не знала, що у вас така добра пам’ять. Але мені дивно балакати з вами — наш телефон відключено. Що ж сталося? Звідки ви телефонуєте?

— Чи добре ви чуєте? — відповів я, ухиляючись назвати місце, де перебував, наче не зрозумів питання, і, отримавши ствердження, продовжував: — Я не знаю, чи довгою буде наша розмова. Є причини, чому я не зупиняюся більше на цьому. Я не знаю, як і ви, багатьох речей. Тому скажіть, не гаючи часу, вашу адресу, я не знаю її.