Щуролов

Само собою, в ці хвилини в мене не було бажання ані заснути, ані навіть лягти. Я запалив світлу запашну цигарку з волокнистого тютюну на довгому мундштуці, — єдина знахідка, яку я достатньо вшанував, набивши повні кишені чудовими цигарками. Я перебував у стані п’янкої, музичної тривоги, з думкою про себе, наче про людину, на яку очікує перебіг гучних надзвичайностей. Серед такого блискучого сум’яття я пригадав дівчину в сірій хустці, яка застебнула мені коміра англійською булавкою, — чи міг я забути цей порух? Вона була єдиною людиною, яку я згадував гарними та зворушливими словами. Не варто наводити їх, бо, ледве пролунавши, вони одразу ж втрачають свій чарівний аромат. Ця дівчина, імені якої я навіть не знав, щезнувши, залишила по собі слід, подібний до смуги блискучої води, що біжить на захід. Такого лагідного ефекту досягла вона звичайнісінькою англійською булавкою та звуком зосередженого подиху, коли підвелася навшпиньки. Це і є найсправжнісінька біла магія. Оскільки дівчина теж бідувала, я жагуче бажав потішити її своїм сліпучим відкриттям. Але ж я не знав, де вона, я не міг зателефонувати їй. Навіть благодіяння пам’яті, скрикни вона забутим мною номером, не могло допомогти при безлічі телефонів, на один з яких мимохіть позирали мої очі: телефони не працювали, не могли працювати з очевидних причин. Однак я дивився на апарат з деяким допитливим сумнівом, у якому раціональна думка не мала жодної участі. Я тягнувся до нього з відчуттям гри. Бажання втнути дурницю не відпускало мене та, як і будь-яка нічна дурниця, прикрасилося ефемеридами безсонної фантазії. Я навіяв собі, що маю згадати номер, якщо прийму фізичне положення розмови по телефону. Крім того, ці загадкові стінні гриби з каучуковим ротом і металевим вухом я здавна розглядав, як предмети не цілком вивчені, — своєрідне марновірство, навіяне, між іншим, «Атмосферою» Фламаріона, з його розповіддю про блискавку. Я дуже раджу всім перечитати цю книгу та задуматися ще раз над дивовижами електричної грози; особливо над діями кулястої блискавки, що вішає на вбитий нею ж у стіну ніж, наприклад, сковорідку або черевика, або ж перестеляє черепичний дах таким чином, що черепиці вкладаються у зворотньому порядку з точністю креслення, не кажучи вже про фотографії на тілі вбитих блискавкою, фотографії оточення, де сталося нещастя. Вони завжди синюватого кольору, подібно до старовинних дагеротипів. «Кіловати» та «ампери» мало що кажуть мені. В моєму випадку з апаратом не обійшлося без передчуття, без тої дивної знемоги, безтямності, що переважно супроводжує дурниці, які ми втнули. Отже, я пояснюю це тепер, тоді ж я був лише подібний до заліза перед магнітом.

Я зняв слухавку. Холоднішою, ніж насправді, здалася вона мені, німа, перед байдужою до всього стіною. Я підніс її до вуха з надією не більшою, аніж на зламаного годинника, і натиснув кнопку. Чи був то дзенькіт у голові, чи звуковий спогад, але, здригнувшись, я почув дзижчання мухи, оту, схожу на гудіння комахи вібрацію кабелів, яка в цих умовах була саме тим абсурдом, якого я прагнув.

Розбірливе зусилля осягнути, як хробак точить навіть мармур скульптури, позбавляючи сил усі враження з прихованим джерелом. Намагання зрозуміти незрозуміле не значилося серед моїх чеснот. Але я перевірив себе. Віднявши слухавку, я відтворив той характерний шум в уяві, отримавши його вдруге лише коли знову притис до вуха слухавку. Шум не коливався, не переривався, не слабшав, не підсилювався; в слухавці, як і мало бути, гудів невидимий простір, очікуючи контакту. Мене опанували неясні видіння, дивні, наче цей дивний гул кабелю, що діє в мертвому будинку. Я бачив вузли поплутаних кабелів: і порваних шквалом, і тих, що дають з’єднання неозорим пунктам свого хаосу; бачив, як сиплються снопи електричних іскор зі згорблених спин котів, що стрибають по дахах; магнетичні спалахи трамвайних ліній; тканину й серце матерії у вигляді гострих кутів футуристичного малюнку. Ці думки-видіння не були триваліші за поштовх серця, що стало дибки; воно билося, вистукуючи неперекладною мовою відчуття нічних сил.

Отоді крізь стіни з’явився переді мною ясний, наче молодий місяць, образ тої дівчини. Чи міг я думати, що враження виявиться таким живучим і стійким? Сто сил людських перебігало й гуло в мені, коли, задивившись на стертий номер апарату, я вів пам’ять крізь хуртовину цифр, марно намагаючись визначити, яке їх поєднання нагадає загублене число. Лукава, невірна пам’ять! Вона клянеться не забути ані чисел, ані днів, ані подробиць, ані рідного обличчя та відповідає на сумнів поглядом безневинності. Але настає час, і легковірний бачить, що склав угоду з безсоромною мавпою, що віддає за жменю горіхів діамантового персня. Неповні, неясні риси згадуваного обличчя, з числа випадає цифра; обставини перемішуються, і даремно стискає голову людина, мучачись ковзким спогадом. Але, якби ми пам’ятали, якби могли згадати все, — який розум витримає неушкоджено все життя в одному моменті, а тимбільше спогади почуттів?