Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка»

— Я люблю кокер-спанієлів, а ви? Ніхто так не радіє людям, як вони. Колись у малюка Рут і Іджі був один кокер-спанієль, і щоразу, побачивши когось, він починав стрибати від радощів по всій кімнаті й метляти хвостом — так, наче роками вас не бачив. Навіть якщо ви тільки відійшли за ріг і повернулися. А от киця поводитиметься інакше. Удаватиме, наче ви анітрішки її не цікавите. Знаєте, деякі люди тримаються так само… Тікають, не дають любити себе. Іджі була такою.

Евелін здивувалася.

— Невже? — спитала вона й надкусила свій кекс.

— Так-так, люба. У школі вона просто всіх вражала. Зазвичай навіть на уроки не ходила, а коли ходила, то лише в тих ношених штанях, які належали Бадді. Половину часу вона проводила в лісах, полюючи й рибалячи разом із Джуліаном та його друзями. Але, знаєте, її всі любили. Хлопці й дівчата, чорні й білі, однаково. Усі хотіли бути поряд з Іджі. Вона так широко, по-тредґудівськи посміхалась і вміла розсмішити сама, коли хотіла — о, це вона чудово могла! Я вже згадувала, вона була такою ж чарівною, як і Бадді…

Але в Іджі було щось від дикої тварини. Вона нікого не підпус­кала дуже близько до себе. Коли їй здавалося, що хтось до неї надто небайдужий, вона просто знімалася з місця й тікала до лісу. Розбивала серця наліво й направо. Сипсі стверджувала: причина в тому, що матінка, коли була вагітна Іджі, їла дичину. Ось тому вона й поводилась, як дикунка!

Та коли в нас оселилася Рут — я зроду не бачила, щоб хтось змінювався так швидко.

Рут була з Вальдости, що в Джорджії. Того літа вона приїхала, аби допомогти з проведенням заходів, які влаштовувала Юнацька баптистська організація в маминій церкві. Їй було не більш як двадцять один чи двадцять два роки. Вона мала світло-каштанове волосся й карі очі з довгими віями, така мила та приязна, що люди просто закохувалися в неї з першого ж погляду. Просто не можна було втриматися — бувають такі дівчата, чарівні з голови до п’ят. І що довше ви знали її, то кращою вона здавалась.

Вона ніколи раніше не бувала так далеко від дому і спочатку трималася сором’язливо та трохи боязко. Звичайно, в неї не було братів і сестер. Її мама й тато були вже в літах, коли вона народилася. Тато був священиком десь у Джорджії, і, гадаю, вона була вихована в суворості.

Але з її появою усі хлопці в місті, які ніколи не ходили до церк­ви, почали навідуватись туди щонеділі. Здається, вона навіть не уявляла, наскільки була вродлива. Рут ставилася з добром до кожного, і наша Іджі була просто захоплена нею… На той момент Іджі мало бути років п’ятнадцять чи шістнадцять.

Першого тижня, як Рут була в нас, Іджі просто сиділа на іранській мелії, спостерігаючи, як та заходить і виходить з будинку. Потім дуже скоро Іджі почала хизуватися перед нею: то звисне з дерева вниз головою, то кине м’яч у двір, а то притягне додому отакенну зв’язку риби через плече — саме в той момент, коли Рут ішла вулицею, повертаючись із церкви.

Джуліан казав, що вона взагалі не рибалила, а купувала ту рибу в якихось негритянських хлопців коло річки. Він зробив помилку, бовкнувши таке перед Рут, і це коштувало йому пари добрих чобіт, які Іджі тієї ж ночі набила коров’ячим гноєм.

Потім якось мама сказала Рут: «Не були б ви ласкаві піти й спробувати вмовити моє найменше дитя сісти з нами по-людському й повечеряти?»

Іджі саме сиділа на дереві й читала журнал «Справжній детектив». Рут вийшла надвір і спитала, чи не погодиться вона цього вечора спуститися й повечеряти з усіма. Не глянувши на неї, Іджі відповіла, що подумає. Ми вже сіли до столу й закінчили читати молитву, коли Іджі увійшла до будинку й попростувала нагору. Ми чули, як вона увімкнула воду у ванній кімнаті, і за п’ять хвилин Іджі, яка майже ніколи не їла з нами, стала спускатися сходами.

Мама подивилася на нас і пошепки промовила: «Так, діти, у вашої сестри сердечне захоплення, і я не хочу, щоби хтось сміявся з неї. Зрозуміло?»

Ми пообіцяли, що не будемо. І тут входить Іджі, з начисто відмитим обличчям, з прямим волоссям, змащеним якимось старим жиром, який вона знайшла в аптечці. Ми намагалися не пирснути зо сміху, але треба було її бачити, оце видовище! Рут лише спитала її, чи не хоче вона ще стручкової квасолі, — а та так спалахнула, що її вуха стали червоні, мов помідори… Петсі Рут не витримала першою і здушено пхикнула. За нею Мілдред. Я, як уже казала, завжди йшла за всіма, тож я теж хихикнула, а тоді Джуліан, який більше не міг стримуватися ні хвилини, плюнув картопляним пюре в бідолашну Ессі Рю, котра сиділа напроти нього.

Було жахливо, що це сталося, але такі речі траплялися. Мама сказала: «Можете вийти з-за столу, діти», і ми всі вибігли до малої вітальні й попадали на підлогу, ледь не помираючи зо сміху. Петсі Рут навіть напудила в штанці. А що найсмішніше, Іджі була настільки оглушена щастям, сидячи поряд з Рут, що навіть не збагнула, чому ми сміялися. Адже, проходячи повз вітальню, вона зазирнула всередину і сказала: «Гарно ж ви поводитесь, коли в нас у домі гостя». І, звісно ж, нас розібрало знову…