Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка»

— Ой, не плач, — розгубилася Іджі. — Пробач мені. Ну ж бо, не хочеш трохи меду? Я здобула його спеціально для тебе… Прошу, не плач. Усе гаразд, я постійно так роблю. Мене ніколи не жалять. Чесно. Дай допоможу тобі встати, ти вся забруднилася.

Вона простягла Рут стару синю строкату хустку, знайдену в кишені штанів. Рут усе ще тіпало, але вона підвелася, витерла ніс і обтрусила сукню.

Іджі намагалася підбадьорити її.

— Подумай лише, Рут, я жодного разу не робила цього для когось іще. Ніхто в цілому світі не знає, що я це вмію, окрім тебе. Я лише хотіла, щоб у нас з тобою була таємниця, ось і все.

Рут не відповіла.

— Вибач, Рут, будь ласка, не злись на мене.

— Злитися? — Рут обійняла Іджі й промовила: — О Іджі, я на тебе не злюся. Просто я не знаю, що робила б, якби з тобою щось трапилося. Справді не знаю.

Серце Іджі забилося з такою силою, що вона ледве втрималася на ногах.

Після того як вони з’їли курча з картопляним салатом і все печиво та майже весь мед, Рут притулилася спиною до дерева, а Іджі поклала голову їй на коліна.

— Знаєш, Рут, я б убила заради тебе. Будь-кого, хто завдав би тобі шкоди. Убила б тієї ж миті й не розмірковуючи.

— Іджі, ти кажеш жахливі речі!

— Зовсім ні. Я краще вб’ю з любові, ніж із ненависті. А ти?

— Ну, я не думаю, що ми взагалі маємо вбивати, хай там з якої причини.

— Гаразд, тоді я помру заради тебе. Як щодо цього? Ти не думаєш, що хтось може померти заради любові?

— Ні.

— Біблія каже, що Ісус Христос так і зробив.

— Це інше.

— Зовсім ні. Я могла б померти просто зараз і не задумуючись. Стала б єдиним у світі трупом з усмішкою на обличчі.

— Не будь дурненькою.

— Я могла загинути сьогодні, хіба ні?

Рут узяла її за руку і посміхнулася до неї.

— Моя Іджі — заклиначка бджіл.

— Я справді така?

— Справді. Я чула, що існують люди, які вміють це робити, але ніколи їх не зустрічала — до сьогоднішнього дня.

— Це погано?

— Та ні. Це чудово. Хіба ти не знаєш?

— Ну, я думала, це безумство чи щось таке.

— Ні, це дивовижна річ.

Рут схилилася до неї й прошепотіла на вухо:

— Стара добра заклиначка бджіл, Іджі Тредґуд, ось хто ти…

Іджі посміхнулася у відповідь і зазирнула у чисте блакитне небо, що відбивалося в її очах, і була щаслива, як тільки можуть бути щасливі закохані влітку.

Вісл-Стоп, Алабама

29 серпня 1924 р.

Цікаво, що більшість людей можуть перебувати поряд із кимось, а тоді поступово закохатися і вже не знати, коли саме це сталося. Але коли це сталося з нею, Рут знала з точністю до секунди. Тієї миті, як Іджі посміхнулася до неї й простягнула їй банку з медом, почуття, які вона намагалася приховати, заполонили дівчину. І саме тоді вона зрозуміла, що любить Іджі всім серцем. Ось чому вона плакала того дня. Ніколи в житті вона цього не відчувала і знала, що навряд чи відчує знов.

А тепер, місяць по тому, вона плакала, бо любила її так сильно, що мала їхати. Іджі — закоханий підліток шістнадцяти років і, мабуть, не розуміє, що каже. Їй на думку не спадало, про що вона просить, благаючи Рут залишитися разом із ними. Але Рут усе розуміла й усвідомлювала, що мусить забиратися звідси.

Вона не знала, чому їй так хотілося бути з Іджі більше, ніж з будь-ким на землі, але це було так. Вона молилася через це, плакала­, але не знаходила жодної відповіді, окрім як повер­нутися додому й одружитися з Френком Беннеттом, молодим чоло­віком, з яким вона заручена, і намагатися стати доброю дружиною й матір’ю. Рут була впевнена: що б не казала Іджі, вона переживе цю закоханість і повернеться до свого життя. Тож Рут зробила єдине, що могла.

Коли вона сказала Іджі, що наступного ранку їде додому, Іджі просто збожеволіла. Вона замкнулася в кімнаті й трощила меблі, здіймаючи такий гамір, що чути було в усьому будинку.

Рут сиділа на своєму ліжку, ламаючи руки, коли зайшла ­матінка.

— Рут, будь ласка, підіть туди й поговоріть із нею. Мене й батька вона до кімнати не впускає, а решта дітей бояться поткнутися туди. Прошу вас, люба, я боюся, що вона завдасть собі шкоди.

Вони знову почули, як щось розлетілося на друзки.

Матінка подивилася на Рут і благально сказала:

— Рут, вона там — як поранений звір. Не могли б ви піти й подивитися, чи не можна її трохи заспокоїти?

До дверей підійшла Нінні.

— Мамо, Ессі Рю каже, що тепер вона розбила лампу.

І винувато глянула на Рут.

— Гадаю, вона засмучена через те, що ви їдете.

Рут довго йшла по коридору. Джуліан, Мілдред, Петсі Рут і Ессі Рю — усі ховалися за дверима своїх спалень, лише висовуючи голови та дивлячись розширеними очима, як вона проходить повз них.

Матінка й Нінні стояли в кінці коридору. Нінні затикала пальцями вуха.

Рут легенько постукала в двері Іджі.

Зсередини кімнати Іджі заволала:

— ВІДЧЕПІТЬСЯ ВІД МЕНЕ, ЧОРТ ЗАБИРАЙ! — і щось кинула, розбивши об двері.

Матінка кашлянула й солодким голосом промовила:

— Діти, чому б вам усім не піти до вітальні й не залишити Рут із нею наодинці.

Усі шестеро швиденько дременули сходами вниз.

Рут продовжувала стукати.

— Іджі, це я.

— Забирайся!

— Я хочу поговорити з тобою.

— Ні! Дай мені спокій!

— Будь ласка, не треба так.

— Забирайся до біса від моїх дверей, я не жартую!