Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка»

Артис О. Піві жив зі своєю другою дружиною, колишньою міс Мейдлін Пул, яка працювала служницею першого класу й обслуговувала родину на фешенебельній Гайленд-авеню. Подружжя мешкало в неї, у будинку 6 по алеї Тин-Топ у південній частині міста. Алея Тин-Топ була не чим іншим, як шістьма рядами занедбаних дерев’яних будиночків з металевими дахами й курними подвір’ями, більшість з яких прикрашали діжки з барвистими квітами, що контрастували з брудно-сірою деревиною споруд.

Порівняно з їхнім колишнім житлом це був, безумовно, крок уперед. Раніше вони мешкали у старому флігелі для прислуги на задньому дворі будинку з простою адресою «Алея Дж., 2».

Для Артиса таке довкілля було надзвичайно приємним. За квартал звідси був торгівельний центр «Магнолія-Пойнт», де можна було гуляти повз вітрини магазинів або завалитися куди-небудь веселою компанією разом із чоловіками інших служниць. Наприкінці дня, повечерявши (здебільшого залишками зі столів білих), усі вони сиділи на ґанках, і часто якась родина починала співати, а решта підхоплювали одне за одним. Розваг вистачало на всіх, адже стіни були такі тонкі, що можна було слухати радіо, що грало в сусідів, або їхній фонограф; і коли з чийогось патефону лунала пісня Бессі Сміт «У мене нікого немає», вся алея Тин-Топ співчувала їй.

Інших форм громадського життя тут теж не бракувало, і Артис був залучений до кожної з них. Він був найпопулярнішим мешканцем алеї, як серед чоловіків, так і серед жінок. Щовечора в одному-двох дворах люди збиралися на смажені свинячі рубці або барбекю. А якщо погода не дозволяла, можна було просто посидіти в себе на ґанку при жовтому світлі вікон, з насолодою дослухаючись до стукоту дощу по металевих дахах.

Цього осіннього дня Артис саме сидів на ґанку й дивився, як від цигарки в його руці здіймається тоненька цівочка сивого диму. Він був щасливий, адже цього року Джо Луїс30 став чемпіоном світу, а бейсбольна команда «Бірмінгемські чорні барони» виграла всі свої матчі. Аж тут підтюпцем прибіг худий шолудивий жовтий пес, що блукав алеєю, випрошуючи чогось попоїсти. Він належав Після-Джону, приятелю Артиса, названому таким дивним ім’ям тому, що народився після свого брата Джона. Без упину махаючи хвостом, пес підбіг до Артиса, і той звичним щоденним жестом погладив його по голові.

30

Чорношкірий американський боксер-професіонал, чемпіон світу в суперважкій вазі.

— Сьогодні для тебе нічого немає, хлопчику.

Жовтий пес був трохи розчарований і побрів собі далі шукати окраєць кукурудзяного хліба чи навіть залишки овочів. У цих краях Велика депресія ніколи не припинялась, і, що б не трапилось, собаки потерпали від неї не менше за людей.

Артис побачив, як під’їхав фургон ловців диких собак і звідти вийшов чоловік у білій уніформі та з сіткою. У кузові фургона вже скавчало безліч тварин, яким цього дня не пощастило і їх упіймали.

Чоловік, що вийшов із фургона, свиснув жовтому собаці:

— Сюди, друже… сюди, хлопчику… Ходімо, малий…

Товариський пес, нічого не підозрюючи, підбіг до чоловіка й наступної миті потрапив у пастку. Перекинувшись на спину, тварина безпорадно борсалася в сітці, поки її тягли до фургона.

Артис зійшов із ґанку.

— Гей, містере! Той пес декому належить.

Чоловік зупинився.

— Це ваш?

— Ні, не мій. Він належить Після-Джону, тож ви, сер, не можете просто так забрати його.

— Мені байдуже, кому він належить, у нього немає документів, тож ми його забираємо.

Інший ловець теж вийшов із фургона та просто спостерігав.

Артис почав благати, бо знав, що варто собаці потрапити в міський притулок для бездомних тварин, і шансу повернути його вже не буде, особливо якщо ти чорний.

— Будь ласка, містере, дозвольте, я збігаю й зателефоную йому. Він працює у «Файв-Пойнтс» на містера Джонса, морозиво робить. Просто дайте мені йому подзвонити.

— У тебе є телефон?

— Ні, сер, але я збігаю до бакалії. Це забере лише хвилину, — Артис дедалі дужче наполягав. — Благаю, сер, Після- Джон — слабкий на голову, за нього жодна жінка не піде. Цей пес — єдиний, хто в нього є. Не знаю, що з ним буде, якщо щось трапиться з його собакою. Може статися, що й руки на себе накладе.

Двоє ловців перезирнулися, і товстіший із них сказав:

— Гаразд, але, якщо не повернешся за п’ять хвилин, ми звідси їдемо. Ти мене чув?

Артис кинувся бігти.

— Так, сер, я зараз повернуся.

Уже на бігу він збагнув, що не має п’ятака, і став молити Бога, аби містер Лео — італієць, який тримав бакалійну лавку, позичив йому одного. Він увірвався до лавки, геть засапаний, і побачив господаря.

— МІСТЕРЕ ЛЕО, МІСТЕРЕ ЛЕО, МЕНІ КОНЧЕ ПОТРІБНІ П’ЯТЬ ЦЕНТІВ… ВОНИ ХОЧУТЬ ЗАБРАТИ СОБАКУ ПІСЛЯ-ДЖОНА… І ВОНИ ЧЕКАЮТЬ НА МЕНЕ. БЛАГАЮ, МІСТЕРЕ ЛЕО…

Містер Лео, не зрозумівши жодного слова з того, що казав Артис, змусив його заспокоїтись і пояснити все спочатку. Та коли Артис нарешті отримав п’ятака, телефон уже був зайнятий якимось білим хлопцем.

У холодному поту Артис тупцяв на місці, знаючи, що не може відтягнути того типа від телефону. Одна хвилина… друга…

Артис застогнав.

— О Господи!..