Читаем Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка» полностью

Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка»

Вона хутко озирнулась, аби переконатися, що всі двері її машини замкнені, і вже готувалася від’їхати, коли повз її машину, сміючись, пройшли батько й мати з двома дітьми. Це повернуло її до реальності, і вона заспокоїлася. За кілька хвилин, зібравши всю свою мужність, Евелін увійшла до церкви.

Але навіть після того, як служитель із гвоздичкою посміхнувся до неї, сказав «доброго ранку» та провів проходом, вона все ще тремтіла. Цілу дорогу до крісла її серце калатало, коліна підгиналися. Їй хотілося сісти в задніх рядах, але служитель провів її просто в середину.

Кілька разів Евелін обливалася потом, їй бракувало повітря. Їй здалося, що вона впіймала на собі кілька поглядів. Двійко дітей, озирнувшись, відверто розглядали її. Евелін посміхнулася їм, але ті не посміхались у відповідь. Вона вже вирішила піти, коли підійшли чоловік із жінкою і сіли на лаву поряд із нею. Тож вона опинилася затиснена посередині, як завжди. Уперше в житті її оточували самі лише чорні.

Й одразу ж вона відчула себе білою вороною, сніговиком, нерозфарбованою сторінкою в книзі-розмальовці, блідою квіткою в саду.

Молода дружина поряд із нею була приголомшлива — наче зі сторінок модних журналів. У своєму перлисто-сірому шовковому вбранні, у туфлях і з сумочкою з крокодилячої шкіри вона могла б бути манекенницею з показу високої моди в Нью-Йорку. Озирнувшись навколо, Евелін збагнула, що ніколи в житті не бачила стільки гарно вдягнених людей в одному місці. Їй досі було ніяково від вигляду чоловіків — та й їхні штани сиділи на них занадто тісно, щоб їй сподобатися, — тож вона зосередилась на жінках.

Утім, вона завжди ними захоплювалась — їхньою силою, здатністю до співчуття. Завжди дивувалась, із якою любов’ю вони піклуються про білих дітей, як дбайливо, турботливо доглядають літніх білих. Вона не вірила, що здатна на таке сама.

Евелін спостерігала, як вони вітаються між собою, як легко й невимушено спілкуються, як природно та граційно рухаються, навіть ті, що здаються огрядними. Жодну з них Евелін не бажала б розлютити, однак залюбки б подивилася, як хтось наважиться обізвати їх жирними коровами.

Евелін зрозуміла, що все життя дивилася на чорних, та ніколи по-справжньому їх не бачила. Ці жінки були миловидні: стрункі коричневі дівчата з вилицями, як у єгипетських цариць, і великі розкішні повногруді дами.

Уявити б тепер їхніх дідусів та бабусь, що прагнули бути схожими на білих. Мабуть, сміються зі своїх могил, дивлячись, як білі хлопчики-співаки зі шкіри лізуть, намагаючись копіювати чорношкірих музикантів, а білі дівчата носять африканську укладку «грядками». Світ розвернувся на 180 градусів…

Евелін поступово розслаблялася, почуваючись дедалі зручніше. Чомусь вона очікувала, що зсередини церква виглядатиме зовсім інакше. Та, озираючись навколо, Евелін переконалась, що ця не відрізняється від десятків «білих» церков у Бірмінгемі. А тоді раптом прозвучав органний акорд, і 250 хористів у яскраво-червоних і темно-бордових мантіях встали й заспівали з такою силою й гучністю, що її ледь не знесло з місця:

О, світлий час…

О, дивний час…

Гріхи Всевишній змив із нас…

Навчив молитов і пісень…

Життю радіти кожен день…

О, дивний час…

О, світлий час…

Господь Всевишній любить нас…

О, щастя світлий час…

Коли вони сіли на місця, преподобний Портор, кремезний чоловік, чий голос лунав по всій церкві, підвівся зі свого крісла й розпочав проповідь на тему «Радість любові до Господа». Він казав саме про неї. Евелін відчувала, як любов переповнює церкву. Читаючи проповідь, він закидав свою масивну голову, дзвінко говорив і сміявся від щастя. І парафіяни, і орган, що супроводжував проповідь, озивалися і сміялись так само.

Евелін помилялася: це не було схоже на церкви для білих — точно не на ті сухі беземоційні служби, до яких вона звикла.

Його палкий потяг до Господа був заразливий і поширювався кімнатою, наче пожежа. Він запевняв їх, усією силою й міццю свого авторитету, що його Бог — не мстивий Бог, але Бог доброти… любові… прощення… і радості. Він гордовито походжав залою, і пританцьовував, і розспівував свою промову — аж до гальорки. Піт виблискував на його чолі, яке він періодично обтирав білою хусточкою в правій руці.

У відповідь на його спів озивалася вся церква:

— НЕ ПРОМИНЕ РАДІСТЬ, ДОКИ ЛЮБИШ БЛИЖНЬОГО СВОГО…

— Це так, сер.

— ЛЮБІТЬ ВОРОГІВ СВОЇХ…

— Так, сер.

— ЗВІЛЬНІТЬ ДУШІ ВІД СТАРИХ ОБРАЗ…

— Так, сер, звільнимо.

— СКИНЬТЕ З СЕБЕ СТАРІ ЗАЗДРОЩІ…

— Так, сер, скинемо.

— БОГ УМІЄ ПРОБАЧАТИ…

— Так, Він уміє.

— ТО ЧОМУ НЕ МОЖЕТЕ ВИ?