Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка»

Ніхто нічого не міг удіяти. Опал приходила до неї та благала повернутися до роботи в салоні краси, але Вередлива Пташка продовжувала лежати, день у день потягуючи джин «Індичка» і слухаючи одну й ту саму пісню. Сипсі казала, що краще б Ле Рой помер, ніж жив з іншою, бо два місяці безперестанного самот­нього пияцтва не принесли Пташці жодного полегшення.

Щасливим чином слова Сипсі виявилися пророчими, бо містер Ле Рой Ґрумз пішов з цього світу, діставши в скроню іграшковим залізним самоскидом одного з окторончиних дитинчат.

Коли Вередлива Пташка дізналася трагічну новину, вона встала з ліжка, пішла до ванної кімнати і вмилася. Потім зробила собі на сніданок яєчню з беконом, кукурудзяну кашу з гострим соусом, печиво з маслом і сиропом «Іґл Бренд» і три горнятка гарячої кави. Вона прийняла ванну, вдяглася, трохи змастила волосся персиковою олією «Діксі», нахилилась до дзеркала, щоб нанести потрійний шар яскраво-помаранчевих рум’ян і того ж кольору помаду, а тоді вийшла з дому і вирушила гуляти Бірмінгемом.

За тиждень вона повернулася в супроводі ошелешеного юнака в картатому капелюсі з зеленим пером і коричневому габардиновому костюмі.

Меморіальна баптистська церква імені Мартина Лютера Кінґа

Південна 4-та авеню, 1049, Бірмінгем, Алабама

21 вересня 1986 р.

Евелін обіцяла місіс Тредґуд, що піде зі своїми тривогами до Господа й попросить у Нього допомогти пережити цей скрутний час. На жаль, де шукати Господа, жінка не знала. Вони з Едом не бували в церкві відтоді, як діти виросли. Але сьогодні Евелін відчайдушно потребувала допомоги, когось, на кого можна покластися, тож вдяглася й поїхала до Пресвітеріанської церкви на Гайленд-авеню, членами якої вони колись були.

Але, діставшись туди, з якоїсь неясної причини вона просто проїхала далі. Коли ж спохопилася, то побачила, що знаходиться в іншому кінці міста на парковці перед Меморіальною баптистською церквою імені Мартина Лютера Кінґа — найбільшою негритянською церквою в Бірмінгемі. Евелін не розуміла, що вона тут, у біса, робить. Може, це через те, що вона місяцями слухала про Сипсі та Онзелл. Вона не знала.

Усе своє життя вона вважала себе людиною ліберальних поглядів. Ніколи не вживала слова «нігер». Але з чорними спілкувалася не більше, ніж решта білих середнього класу до 60-х років — здебільшого обмежувалася знайомствами серед прислуги, своєї та подруг.

У дитинстві, коли тато відвозив покоївку додому — до південної частини міста, вона іноді їздила разом із ним. Дорога тривала лише десять хвилин, але для неї це було наче подорож до іншої країни: музика, одяг, будинки — усе було геть інакше.

На Великдень вони їздили туди, щоб помилуватися на новомодні великодні вбрання тутешніх мешканців: рожеві, пурпурові, жовті — і відповідного кольору капелюхи з перами.

Звичайно, тільки чорні жінки працювали в будинках. Щойно поблизу траплявся чорний чоловік, її мати впадала в істерику і кричала, щоб донька швидше бігла вдягнула халат («чорний чоловік поблизу!»). До сьогоднішнього дня Евелін почувалася незручно в присутності чорних чоловіків.

Крім того, ставлення її батьків до чорних було типовим для того часу. Здебільшого поблажливе, як до чарівних, кумедних великих дітлахів, про яких треба дбати. У кожного в запасі була смішна історія про те, що сказала чи зробила його служниця, і всі здивовано хитали головами, коли заходила мова про те, як багато дітей вони народжують. Багато хто віддавав їм свої старі речі й залишки продуктів, допомагав у скрутних ситуаціях. Та коли Евелін підросла, вона більше не їздила до південної частини та практично не згадувала про її мешканців — надто була зайнята власним життям.

Тож коли в 60-х роках почалися заворушення, вона, як і більшість білого населення в Бірмінгемі, була шокована тим, що відбувається. І всі дійшли згоди, що то «не наші негри» збунтувалися, а підбурили їх агітатори, прислані з Півночі.

Само собою вважалося, що «наші негри дуже задоволені своїм життям». Роками пізніше Евелін гадала, де був тоді її здоровий глузд і як вона не усвідомлювала того, що коїлося в її ж місті.

Після того як драматичні бірмінгемські події потрапили в пресу й на телебачення, люди були збентежені й засмучені. Ніхто вже не згадував про численні добрі справи, що траплялися між двома расами.

Але за двадцять п’ять років у Бірмінгемі вже був чорний мер, а 1975 року Бірмінгем, колись відомий як «місто ненависті й страху», був названий журналом «Лук» «містом усіх американців». Казали, що чимало спалених мостів було відновлено та що чорні, які колись помандрували на Північ, поверталися тепер додому. За їхніми плечима був довгий шлях.

Усе це Евелін знала, одначе, сидячи в автівці на паркувальному майданчику, дивувалася всім тим «кадилакам» і «мерседесам», що під’їжджали й паркувалися навколо неї. Вона чула, що в Бірмінгемі є чорні багатії, але ніколи не бачила їх на власні очі.

І коли вона дивилася, як збираються парафіяни, давній страх перед чорними чоловіками знов огорнув її.