Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка»

— ДЯКУЮ ТОБІ, ІСУСЕ! ДЯКУЮ ТОБІ, ІСУСЕ! ДОБРИЙ БОГ ВСЕМОГУТНІЙ! ЦЬОГО РАНКУ МИ СЛАВИМО ІМ’Я ТВОЄ І ДЯКУЄМО ТОБІ, ІСУСЕ! АЛІЛУЯ! АЛІЛУЯ, ІСУСЕ!

Коли він закінчив, уся церква вибухнула скриками «Амінь!» і «Алілуя!», а хор заспівав знову, допоки весь зал не затремтів…

— ЧИ БУЛИ ВИ ОМИТІ КРОВ’Ю… СВЯТОЮ КРОВ’Ю АГНЦЯ… О, СКАЖІТЬ МЕНІ, ДІТИ МИЛІ… ЧИ БУЛИ ВИ ОМИТІ КРОВ’Ю…

Евелін ніколи не була релігійною особою, але цього дня вона підвелася з місця, піднялася над своїм страхом, що приковував її до землі.

Вона відчула, як її серце розкривається і наповнюється чистим благоговінням перед дивом життя.

Вона підпливла до вівтаря, звідки біле зображення Ісуса, стражденного та змученого, в терновому вінку, позирало на неї з розп’яття, немовби кажучи: «Пробач їм, дитя моє, вони не знають, що коять…».

Місіс Тредґуд мала рацію. Вона прийшла зі своїми тривогами до Господа та знайшла розраду.

Евелін глибоко вдихнула, і важкий тягар обурення й ненависті зник, розчиняючись у повітрі й забираючи Тованду з собою. Вона була вільна! І тієї миті вона пробачила хлопця з супермаркету, маминого лікаря та дівчат на паркувальному майданчику… Вона простила. Вона була вільна. Вільна. Просто як усі ці люди, які зазнали страждань, та не дозволили ненависті й страху вбити в собі любов.

Цієї миті преподобний Портор закликав кожного з парафіян потиснути руки сусідам. Вродлива молода жінка, яка сиділа поряд, потиснула їй руку і сказала:

— Хай вас Бог благословить.

Евелін стиснула її руку і відповіла:

— Дякую. Дуже вам дякую.

Вийшовши з церкви, вона озирнулась і глянула на неї востаннє. Може, вона прийшла сюди сьогодні, сподіваючись зрозуміти, як це — бути чорною. Тепер вона збагнула, що цього неможливо дізнатись — так само, як цим милим людям довіку не зрозуміти, що означає бути білою.

Вона знала, що ніколи сюди не повернеться. Це місце належало їм. Але вперше в житті вона відчувала радість — справжню радість. Саме її вона бачила в очах місіс Тредґуд, тільки розпізнати тоді не могла. Вона знала, що може ніколи більше не відчути цієї радості. Але, раз відчувши, вже ніколи її не забуде. А як чудово було б розповісти всім у церкві, що означав для неї цей день!

І було б зовсім дивовижно, якби Евелін знала, що молода жінка, яка потиснула їй руку, була найстаршою донькою Джаспера Піві, провідника спального вагона, який теж здолав чимало випробувань у своєму житті.

«Новини Південної залізниці»

1 червня 1950 р.

Працівник місяця

«Його єдина мета — бачити людей щасливими і робити їхню подорож якомога приємнішою. Будь ласка, не прогледьте цього видатного трударя залізниці, коли обиратимете Працівника місяця».

Ось як пасажирка потяга «Срібний Півмісяць» Сесил Лейні характеризує провідника спального вагона Джаспера К. Піві.

Цей доброзичливий провідник отримував гарні рекомендації відтоді, як у 17 років почав працювати на залізниці носієм на вокзалі міста Бірмінгем, штат Алабама. Відтоді він був кухарем, транспортувальником вантажу, станційним носієм, офіціантом у вагоні-ресторані, провідником плацкартного пасажирського вагона і нарешті 1935 року був підвищений до провідника спального вагона. 1947 року він став президентом бірмінгемської гілки Товариства провідників спальних вагонів.

Далі міс Лейні оповідає, що «пасажир відчуває на собі люб’язність Джаспера з того моменту, як сідає у вагон. Джаспер не шкодує зусиль, аби переконатися, що багаж усіх пасажирів складений правильно, а протягом подорожі шукає будь-якої дрібної можливості зробити поїздку більш комфортабельною, з незмінною широкою посмішкою та радісним сміхом.

За кілька хвилин до прибуття на станцію він завжди оголошує: «Приблизно за п’ять хвилин наш потяг прибуде до… Якщо я можу допомогти вам із багажем, буду радий зробити це».

Для нас, пасажирів, він надійний друг, уважний господар, пильний охоронець, який створює зручності й виконує забаганки. Він опікується дітьми та допомагає знервованим матерям. Він найбільш люб’язний, умілий і щедрий помічник, за що пасажири йому глибоко вдячні. Рідко коли трапляється зустріти таку людину в наші дні».

Джаспер — непосвячений пастор баптистської церкви на ­16-й вулиці в Бірмінгемі і батько чотирьох дочок. Дві з них учителюють, одна вчиться на медсестру, а найменша планує поїхати до Нью-Йорка навчатися музики.

Вітаємо Джаспера К. Піві, нашого видатного Працівника місяця!

«Вімз віклі»

(Тижневик міста Вісл-Стоп, Алабама)

27 серпня 1955 р.

Сортувальна станція зачиняється

Звичайно, усім нам було сумно почути про закриття сортувальної станції. Тепер, коли ми втратили більшість наших потягів, схоже, починаємо втрачати і багатьох старих друзів, які переїздять до інших місць. Лишилося тільки сподіватись, що залізничний рух відновиться. Коли так мало потягів, це якось неправильно.

Ґрейді Кілґор, офіційний представник компанії «Ел енд Ен Рейлроуд» на пенсії каже, що країна не може існувати без залізниці й що потрібен лише час, аби уряд це зрозумів. Особисто я вважаю, що «Ел енд Ен» скоро прийде до тями й наші потяги повернуться на колії.