Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка»

Приземкуватий щуплавий суддя з шиєю завтовшки як рука навіть не потурбувався спитати присяжних про їхній вирок. Він стукнув молотком і сказав окружному прокурору:

— Схоже, Персі, що ви взагалі не розслідували цю справу. По-перше, тіла не знайдено. По-друге, у нас є дані під присягою свідчення, яких не можна спростувати. Наразі все, що ми маємо, це цілковита відсутність доказів — суцільне ніщо. Я вважаю, що цей Френк Беннетт нажлуктився й сам загнав машину в річку, де його давно зжерли риби. А це вже кваліфікується як смерть унаслідок нещасного випадку. Ось із чим ми маємо справу.

Він знову стукнув молотком, проголосивши:

— Справу закрито.

Сипсі на балконі пустилася в танок. Ґрейді глибоко, полегшено зітхнув.

Суддя, високоповажний Кертис Смут, збіса добре знав, що не було ніяких триденних виїзних молитовних зібрань посеред грудня. Також зі свого місця він чудово бачив, що книга в обкладинці Біблії в руках у священика — зовсім не Біблія. Та й нечасто випадало йому бачити таке збіговисько виряджених пройдисвітів і волоцюг. Проте річ у тім, що кілька тижнів тому в судді померла донька. Померла завчасно після нелюдського життя на околиці міста, і все це з вини Френка Беннетта. Тож насправді судді було начхати, хто вбив того сучого сина.

Коли вже все було позаду, преподобний Скроґґінз підійшов до Іджі та потиснув їй руку.

— Побачимось у церкві в неділю, сестро Тредґуд, — він підморгнув їй і пішов.

Його син Боббі почув про суд і зателефонував батькові, щоб розповісти, як одного разу Іджі врятувала його від в’язниці. Тож Скроґґінз, якому вона дошкуляла все життя, переступив через себе, аби врятувати її.

Певний час в Іджі голова йшла обертом від усіх тих подій. Нарешті, дорогою додому вона спромоглася вимовити:

— Знаєте, я тут поміркувала — не знаю, що гірше: сісти за ґрати чи бути тепер із ним люб’язною решту мого життя?

Будинок престарілих «Трояндова тераса»

Стара траса Монтґомері. Бірмінгем, Алабама

9 жовтня 1986 р.

Сьогодні Евелін дуже квапилася до будинку престарілих. Цілу дорогу вона підганяла Еда, аби той їхав швидше. Як завжди, вона затрималась у кімнаті Великої Матусі та запропонувала їй булочку з медом — і, як завжди, Велика Матуся відмовилася, заявивши:

— Якщо я це з’їм, мені буде зле, як собаці. Як ти можеш їсти цю липку нудотну гидь, у мене просто в голові не вкладається.

Евелін вибачилася і поспішила коридором до залу відвідувачів.

Місіс Тредґуд, сьогодні вдягнена у яскраво-зелену квітчасту сукню, радісно привітала Евелін:

— З Новим роком!

Евелін сіла, спантеличена.

— Люба, до нього ще цілих три місяці. У нас ще навіть Різдва не було.

Місіс Тредґуд засміялася.

— Знаю, я лише хотіла трошки його наблизити. Трохи розважитися. Усі ці старі навколо такі похмурі, нічого не роблять, тільки хандрять. Жахливе видовище.

Евелін простягнула місіс Тредґуд її смаколики.

— Евелін, невже це ті булочки з медом?

— Води самісінькі. Пам’ятаєте, я вам про них розповідала?

— Ну, хіба ж вони не смачно виглядають? — Вона взяла одну. — Це ж треба, вони зовсім як пончики з кремом «Диксі». Дякую, люба… Ви коли-небудь куштували пончики з кремом «Диксі»? Легенькі, мов пір’їнка. Я часто казала Клео: «Клео, якщо ти колись потрапиш у країну пончиків із кремом «Диксі», принеси нам з Альбертом дюжину таких — шість глазурованих і шість із джемом». Я ще плетені люблю — знаєте, як французька коса. Забула, як вони називаються…

Евелін більше не могла чекати.

— Місіс Тредґуд, розкажіть мені, що відбувалося на суді.

— Ви маєте на увазі суд над Іджі та Великим Джорджем?

— Саме так.

— Ну, гаразд. То було дещо. Ми всі були налякані до смерті. Уже гадали, що вони ніколи не повернуться додому, але нарешті було отримано виправдувальний вердикт. Клео казав, вони надали беззаперечні докази щодо того, де перебували на час убивства, і просто не мали можливості скоїти його. Зі слів Клео, єдиною причиною, чому Іджі так трималася на суді, було її бажання захистити іншого.

На хвилину Евелін замислилася.

— Хто ще міг бажати його смерті?

— Ох, люба, справа не в тому, хто цього бажав, але хто міг це скоїти. Ось у чому питання. Дехто вважає, що це міг бути Смоукі Відлюдько. Дехто каже, це могла бути Єва і її приятелі з ріки — бачить Бог, то була досить жорстока компанія, та й хлопці з клубу «Маринований огірок» завжди стояли горою один за одного. Важко сказати. Ну і, звісно… — місіс Тредґуд зробила паузу, — сама Рут.

Евелін здивувалася:

— Рут? Але де була Рут у ніч убивства? Хтось же точно мав знати.

Місіс Тредґуд похитала головою.

— Ото ж бо й воно, люба. Ніхто достеменно не знає. Іджі каже, що вони з Рут були у великому будинку, відвідували матінку Тредґуд, яка хворіла. І я їй вірю. А дехто не дуже. Знаю лише, що Іджі швидше ладна була померти, ніж дозволити, щоб ім’я Рут було пов’язане з убивством.

— Вони з’ясували, хто це зробив?

— Ні, ніколи.

— Ну, а якщо Іджі з Великим Джорджем його не вбивали, то хто, на вашу думку, це зробив?

— Ну, це ж питання на шістдесят чотири тисячі доларів, ­хіба ні?

— І вам не хотілося дізнатися?