Таємниця Пурпурової планети

Я залишилася сама. Вірніше, не сама, а з Гарбузиком, що сховався у мене під ногами.

Переконавшись, що пацюк в окулярах відійшов досить далеко і не може мене почути, я тихо свиснула.

В ту ж мить з-під крісла, до якого я була прив’язана міцними мотузками, вигулькнула руда симпатична морда мого кота.

Мені нічого не довелося пояснювати. Кмітлива тварина кинулася розплутувати зубами вузли на мотузках, і вже за кілька хвилин я була вільна.

— Гарбузику, треба щось робити. Але найперше спробуємо дізнатися, що це за місце, якнайшвидше визволити тата й тікати звідси! — вигукнула я.

— Запа-мня-тай! Я тобі допоможу. Не су-мня-вайся, — раптом пролунало у моїх вухах. Це був дивний, ледь гугнявий голос, що ледь принявкував.

Спершу я навіть рота роззявила від подиву, адже досі я чула, як говорить мій кіт, лише тоді, коли ми разом опинилися на Пурпуровій планеті. Та я згадала, що в мене на голові ще й досі надягнена татова чудодійна шапочка — УПС. Отже, вона перетворює Гарбузикове нявчання на слова.

Я вхопила відважного котяру на руки й обережно рушила в глиб коридору.

Розділ третій

у якому Гарбузик нагадує мені про чарівний медальйон і я кличу на допомогу Люма

Вузький звивистий коридор, ледь освітлений тьмяними лампочками, скінчився, і я опинилася біля масивних металевих дверей. Під ногами у мене ледь вібрувала підлога. Так буває, коли поблизу працює якась потужна машина.

Я спробувала прислухатися до приглушених голосів, що долинали з-за дверей, та слів не можна було розібрати. Тоді наважилася обережно прочинити двері. Те, що я побачила крізь щілину, було схоже на страшний сон.

Посеред величезної зали стояв трон, вирізьблений з коштовного каміння. А на троні сиділа дивовижна істота. Найбільше та істота скидалася на морську свинку. Але свинку, збільшену разів у сто.

Колір хутра у цього велетенського гризуна, на відміну від його земних біло-рудих родичів, був яскраво-фіолетовий. І вираз морди у цієї свинки був зовсім не лагідний. До того ж огрядна істота була вся обвішана страшною зброєю. А на голові її виблискувала золота корона, прикрашена сліпучими діамантами.

Навпроти трону стояв мій тато, за яким пильно стежив Щур. А морський свин з короною на голові люто сичав на тата:

— Я — Краш, володар планети Морок! Мої слуги давно стежать за тобою. Ти відкрив таємницю сонячної енергії і навчився керувати нею. Головне, що ми встигли захопити тебе перш, ніж про це відкриття дізналися на Землі. Тепер ми станемо володарями Всесвіту. А почнемо ми з Пурпурової планети!

Вимовивши останні слова, Краш заскреготав зубами і вдарив кулаком по бильцю трону так, що з нього навсібіч полетіли скалки розбитого коштовного каміння.

— По-перше, я хочу знати, що це за місце. А по-друге, я не говоритиму з вами доти, доки не побачу свою дочку, — спокійно відповів тато.

— Схили голову й стань навколішки, коли розмовляєш з володарем Крашем! — визвірився на тата Щур і боляче штурхонув його у спину.

Але тато не звернув уваги на крик гігантського пацюка в окулярах і так само спокійно продовжував дивитися в очі страшному Крашеві. Розлючений морський свин якусь мить помовчав, та все ж відповів:

— Ти на моєму флагманському космічному кораблі. Вся моя космічна флотилія чекає на планеті Морок і в будь-яку мить готова почати війну проти Пурпурової планети. От тільки здолати їх ми можемо лише за допомогою сили сонячних променів, зібраної у потужний струмінь. Ха-ха! Сонце, якому ці йолопи вклоняються, сонце, яке несе життя всьому, що росте на їхній планеті, стане їхнім найлютішим ворогом! Сонце вб’є їх!

Вимовивши останні слова, Краш відкинувся назад так, що майже ліг на троні, й голосно зареготав. Цей хрипкий моторошний регіт розлігся по всій залі.

Зрозумівши, що тепер усе залежить від мене, я швидко причинила двері й щодуху побігла звивистим коридором. Треба було знайти спосіб, як вирватися з пазурів космічних піратів.

— Гарбузику, перевір, чи хтось є за цими дверима, — сказала я, опускаючи кота на підлогу біля прозорих дверей, на яких було намальовано корону — точнісінько таку, яку я нещодавно бачила на голові кровожерливого володаря Краша.

Я зрозуміла, що саме тут міститься пульт управління кораблем, доступ до якого має лише сам Краш.

«Але чому приміщення не охороняють?» — подумала я, та часу на роздуми не було.

Першим до приміщення забіг Гарбузик, а за ним обережно прослизнула я. У цій кімнаті не було стін — лише суцільні екрани, пульти з різнокольоровими кнопками і прозорий ілюмінатор. Поглянувши в ілюмінатор, я впізнала обриси Пурпурової планети.

— Так, головне — зосередитися і перестати панікувати, — сказала я вголос, підбадьорюючи себе й Гарбузика.

Кмітливий котяра глянув на мене своїми розумними жовтими очима, потім якось по-змовницьки підморгнув і раптом простягнув до мене праву лапу, на якій лежав маленький металевий медальйон на тонкому срібному ланцюжку.

— Гарбузику, ти… ти… — Від хвилювання я не могла добрати слів.