Леся Воронина

ТАЄМНИЦЯ ПУРПУРОВОЇ ПЛАНЕТИ

ПЕРЕДМОВА

Одного чудового літнього ранку я сиділа у своїй київській квартирі за довжелезним робочим столом і писала дуже поважну книжку для дуже дорослих людей. Екран комп’ютера був сірий-сірий, клацання клавіш пульта нудне-нудне. Я навіть час від часу позіхала. Та роботу треба було закінчити до завтрашнього ранку. Тож я стріпнула головою, на мить замружилася, щоб зібратися з думками, а коли розплющила очі, то навіть зойкнула від подиву.

Уявіть собі — екран сяяв усіма барвами веселки, і на ньому рухалися дивовижні казкові створіння. Була там кумедна мавпочка з китичками на вухах і дзвіночком на хвості. Вона сиділа на плечі у хлопчика із золотою чуприною. Були й крихітні жабки, що тріпотіли прозорими крильцями й махали лапками так, ніби кликали мене до себе. Але найголовніше — я побачила на екрані дівчинку, яка мені страшенно когось нагадувала. Я пильніше придивилася й зрозуміла, що це я, але така, якою була років у десять. Дівчинка підійшла до краю екрану, простягла руку, ніби хотіла зі мною привітатися. Я потяглася до неї назустріч, наші долоні зустрілися. І я відчула, що якась таємнича сила піднімає мене зі стільця — і я лечу прямісінько всередину райдужної комп’ютерної картинки.

Що зі мною сталося потім? Про все це ви зможете дізнатися, коли прочитаєте «Таємницю Пурпурової планети». Щоправда, дорослі мені не повірили, а мій син Женька пояснив усе дуже просто: мовляв, я закуняла, зморена довгою й нудною роботою. Тоді я зрозуміла, що Женька став дорослий і перестав вірити у казки… А директор видавництва, для якого я мала написати дорослу книжку, навіть образився. Та я все одно не шкодую. Бо та комп’ютерна мандрівка так мені сподобалася, що я написала аж п’ять фантастичних історій і досі ніяк не можу спинитися.

ПЕЧЕРА ХИЖИХ КОКОСІВ

Розділ перший

у якому я знайомлюся з Люмом і вирушаю у подорож на Пурпурову планету

Той ранок почався як завжди. Спершу голосно задзеленчав годинник, і наш кіт Гарбузик скочив до мене в ліжко і почав стягати ковдру. Так він завжди нагадує мені, що треба бігти з ним на прогулянку. Я розплющила одне око й побачила, що за вікном іде противний дрібненький дощик. Небо — сіре від хмар, і жоден промінчик сонця не пробивається крізь цю похмуру завісу.

— Гарбузику, відчепися! — крикнула я набридливому котярі й накрила голову подушкою.

Але рудий нахаба не відставав.

— Як тобі не соромно: дорослий поважний кіт, а бавишся, як мале кошенятко, — відбивалася я від Гарбузика.

Та Гарбузик щосили тяг мене з ліжка. За мить ковдра валялася на підлозі, а я, на ходу надягаючи спортивний костюм та кросівки, вже бігла на вулицю.

Розумієте, у мого кота звички зовсім не котячі. Це через те, що виховав його величезний пес породи сенбернар. Гарбузика, зовсім ще крихітного, підібрали на вулиці наші сусіди. Вигодували його з пляшечки, а їхній собака-сенбернар замінив Гарбузикові маму. А потім котяру подарували мені. Ми з Гарбузиком так подружилися, що просто жити не могли одне без одного.

Відтоді котяра живе в нашому домі, але звички в нього залишилися собачі. Ось чому щоранку мій кіт обов’язково гуляє надворі і дружить лише з собаками.

Було ще зовсім рано. Година шоста. Вулиці — порожні й тихі. Лише біля гойдалки, на дитячому майданчику, голосно цвірінькали горобці, намагаючись вихопити одне в одного шматок хлібної шкоринки.

«Ну от, — подумала я, — перший день літа і нічого цікавого. Навіть погода якась нудна і сіра!»

Та щойно я про це подумала, як позаду мене щось голосно тріснуло.

Так буває, коли лускаються повітряні кульки. Я перелякано озирнулася і завмерла на місці від подиву… Посеред дитячого майданчика, між гіркою і каруселлю, стояв дивний хлопчик.

Незнайомець був одягнений у блискучий плащ, який весь час мінився різними барвами. На голові у нього світився прозорий шолом, а в руках він тримав дивовижну вогняну кульку. Кулька була схожа на величезну краплину роси. Вона тремтіла, коливалася і ледь чутно бриніла. Так, як бринить бджола, що залізла у квітку і п є звідти нектар. Якусь хвилину ми стояли, пильно дивлячись одне на одного. Врешті хлопчик заговорив перший:

— Привіт, Олю. Не бійся — я Люм.

— Звідки ти знаєш, як мене звуть? — злякано запитала я і відступила на крок назад.

— А я все про тебе знаю, — відповів незнайомець і весело усміхнувся.

Я ще більше злякалася, але тут мій вірний Гарбузик, який ніколи й близько не підпускав до себе чужих, раптом підстрибнув на місці, мов м’ячик, і кинувся лащитися до ніг незнайомого хлопчика. А той нахилився, щось прошепотів котові на вухо, і за мить Гарбузик уже біг кудись за будинок. Так, ніби цей хлопчик був його справжнім господарем.

Від обурення я навіть боятися перестала. Яке нахабство! Отак командувати чужим котом! Але Люм знову усміхнувся і спокійно сказав:

— Не дивуйся і не сердься. Просто мешканці нашої планети розуміють мову всіх живих істот. І вони нас також розуміють. Навіть ця квітка.