Таємниця Пурпурової планети

Я не знала, яка саме небезпека чекає на нас під час пошуків таємничої Печери. Тому ми скрадалися без жодного звуку. І навіть маленька Дзиґа обхопила мене лапками за шию і сиділа тихенько, як мишка.

Та враз темрява почала розвіюватися, і ми ступили до величезної підземної зали. Стіни її ніби світилися ізсередини. Я підійшла ближче, обережно відщипнула шматочок стіни, а тоді вражено піднесла той шматочок до очей і зрозуміла, що стіни печери зроблено з гарбуза. Тільки гарбуз цей мав зеленкувато-сріблистий колір і світився так, ніби всередині у ньому горіли сотні свічок.

«Оце так Геловін», — лише встигла подумати я. І тут гарбузяна підлога під моїми ногами захиталася, я втратила рівновагу і полетіла кудись у бездонне провалля.

Отямилась я в цілковитій темряві. Помацала навколо себе руками й натрапила на м’якенький живий клубочок — то зіщулилася біля мене смарагдова мавпочка.

— Ну нічого, — підбадьорливо сказала я своїй хвостатій помічниці. — А ти що хотіла? Отак просто дістатися до Печери Трьох Кокосів? Спершу треба обминути хитрі пастки й пройти випробування. Так буває з усіма космічними мандрівцями.

Не знаю, чи заспокоїли мої слова мавпочку, але я скочила на рівні ноги й почала обмацувати стіни нашої пастки.

— Що це за дивні волокна? — запитала я, ніби сподіваючись почути відповідь від Дзиґи.

І тут я пригадала. Так, цю волокнисту жорстку шкаралупу має один-єдиний у світі горіх— кокосовий!

— Ура! — закричала я, втративши пильність, і в ту ж мить звідкись згори на мене полився цілий водоспад холодної в’язкої рідини.

Отямилась я від того, що за комір мені лилося щось липке й тягуче. А ще я почула, як незнайомий тоненький голосок каже мені на вухо:

— Мерщій! Вставай! Прокидайся!!!

Я розплющила очі й у напівтемряві побачила кумедну рожеву мордочку і смішні китички на вушках… Смарагдова мавпочка!

— Дзиґо, ти що, вмієш розмовляти?! — вражено зойкнула я.

— Тю, а що тут такого? — пропищала мавпочка і махнула лапкою. — На Пурпуровій планеті вміють говорити навіть комахи. Просто зазвичай ми передаємо думки на відстані. Для цього нам зовсім не потрібні слова.

— Ну, коли ви такі розумні, то скажи мені, будь ласка, що це за гидота ллється мені за комір і куди подівся Гарбузик?

— Відповідаю. По-перше, це не гидота, а кокосовий сік. По-друге, Гарбузик пішов на розвідку. А по-третє, зараз ти маєш зосередитися, бо я відчуваю небезпеку. — Мавпочка серйозно дивилася на мене і загинала пальці на маленькій лапці.

«Нічого собі, фруктова тваринка. Вона й лічити вміє…» — тільки й устигла подумати я, коли до кокосової печери, що вже наполовину заповнилася липким соком, увірвався Гарбузик.

Розділ п’ятий

де я несподівано стаю володаркою чарівного ключа і рятую Люма

Кіт підбіг до мене, став на задні лапи, вхопив зубами за рукав курточки і потяг кудись у вузький прохід. Весь час, що ми мчали тісним тунелем, я торкалася рукою стін, порослих кокосовими волокнами, і розуміла, що таємнича печера мусить бути десь поруч.

Та все одно я з усього розгону луснулася лобом об шерехату кокосову стіну. Все. Коридор закінчувався глухим кутом. Бігти було нікуди.

«Невже моя мандрівка так безглуздо закінчиться?» — подумала я і зовсім випадково натрапила рукою на металевий медальйон на ланцюжку, який, щоб не загубити, повісила собі на шию. Той самий медальйон, що його невідомо нащо Гарбузик захопив із собою в космічну подорож.

І в цю мить у мене в голові зазвучав знайомий голос Люма:

— Олю, мене захопили хижі кокоси. Я тут, за стіною. Ключ від дверей у тебе під рукою. Але ти маєш здогадатися сама… Без цього чари безсилі.

Голос Люма урвався, а я гарячково почала нишпорити по підлозі тунелю, намагаючись розшукати той загадковий ключ.

І знову мені до рук потрапив медальйон. Я нервово обмацала його і вже хотіла сховати за комір курточки, та раптом під моїми пальцями проступили якісь літери.

— Що це може бути? — у розпачі вигукнула я.

— Це — підказка, — враз озвалася Дзиґа і тихенько захихотіла.

Я ще раз провела пальцями по опуклому напису і повільно проказала по літерах:

— П-р-и-к-л-а-д-и м-е-н-е д-о с-т-і-н-и.

Несподівано я зрозуміла: тут, на Пурпуровій планеті, медальйон став чудодійним!

Я обережно притулила його до глухої стіни — і враз товстий мур почав танути, ставати прозорим, немов крихка крига. Я ледве торкнулася до цієї прозорої стіни пальцем, і вона розкололася і посипалася донизу дрібними скалками.

По той бік зруйнованої стіни в очі мені вдарив сліпучий струмінь проміння. Це виблискували дивовижними барвами сотні водоспадів, що били зі стін підземної печери. А посередині, оточені непролазними ліанами, височіли три гігантські кокоси.

Люм стояв серед тих хащів, обплутаний чіпкими рослинами, немов мотузками. Здавалося, ще мить — і ліани заплетуть його з головою, сховають назавжди біля підніжжя похмурих велетнів-кокосів.

Я почула, як у мене на плечі схлипнула смарагдова мавпочка, а мій безстрашний Гарбузик голосно нявкнув і кинувся на допомогу Люмові.