Темна вежа. Темна вежа VII

Отож ізнову в путь. Ніде на світіПрироди споловілішої не довелосяНабачити. Сухі лиш будяки, неначе осіньТам вічно панувала замість літа,І множилася, не боялась вітруТа їхняя рідня, що нешляхетна зовсім.

XI

Ні! Злидні та печаль — безперестаннийТалан у цього краю. «Тож уздриЧи очі затуляй! — природа мовить без журби. —Я не розправлю крил, лиш невблаганнеСтрашного суду полум’я захланнеЗцілить тутешній гріх і землю спопелить».

XII

Будяк напівзів’ялий піднятися хотів

Понад старою висхлою ріднею,Та враз дістав удар від неїЗа те, що вище він стримів.Зазеленіти? О гіркий наспівБрутальної природи епопея.

XIII

Що ж до трави, була вона змарніла,Як череп прокаженого; стримілиСтеблини чорні, наче кров скипіла.Одна сліпа шкапина шолудиваПришкандибала й стала, очамріла,Либонь, чортові в пеклі зле служила!

XIV

Живий той кінь? Він мертвий бути міг,Світив кістками, шия в струпах прогнивала,Порожні очі з-під гриви сліпо вирячались,

Почварисько було страшне, мов гріх,Гидкішого створіння, бачить Біг,В житті стрічать мені не випадало.

XV

І погляд свій до серця я звернув.Як той, хто перед боєм вина собі просив.Я попрохав ковток щасливіших часів,Щоб віднайти все те, що я забув,Згадай і бийся — приповістка вояків,Один лише ковток, щоб сили я відчув.

XVI

О ні! Згадав тут я Катберта лик бентежнийПід золотавим водоспадом кучерів.Коли надворі день вже догорів,Відчув я руку друга обережну

В своїй руці, але мана безмежнаЗабрала його в мене і лишила холод у душі.

XVII

І Джайлз явивсь мені. Ось він стоїть,Хто чистим полум’ям горів, але розплатаПрийшла з руками зрадників і ката,Той лик перед очима вогнем тремтить,Коли читали йому вирок друзі в одну митьІ помсту не вчинив ніхто за брата.

XVIII

Та ліпше нинішнє, ніж бурі крижані,Що за плечима лишились. Переді мноюДорога тінь свою плете, нема мені спокою.Невже ця ніч не явить ані сов, ні кажанів,Щоб розбудили тишу? Раптом вдалиніСпинили відблиски води думок сваволю.

XIX

Зненацька непомітная рікаПідкралася і шлях мій перекрито,Не квола — піниста, щоб чорт в ній мив копита,Перепочити, ставши біля берега.Мчить чорний водогін, плюється, нарікаІ лють свою вихлюпує сердито.

XX

Мала злостивиця! Вздовж берегівНизькі сухі дерева похилились,Вільхи та верби-самогубиці журилисьВ німому відчаї невідданих боргівПрироді, та ріка, чий лютий гнівЗанапастив їх, котила води та пінилась.

XXI