Темна вежа. Темна вежа VII

Я рушив вбрід, і страх у голові метавсь,Що на мерця ступлю, що прохромлю,Топкую твань його волосся зачеплю,Тим списом, на який спиравсь.Я, певно, проштрикнув щура, та пролунавКрик немовляти, бридко так озвавсь.

XXII

Я радий був, що річку перебрівВ надії, що побачу ліпший край.Та марно все! Знайшов я там не рай,А навпаки — болото я уздрівРозтоптане після тривких боїв.Немовби жаб і диких кицьок битви зграй,

XXIII

Та битва в цій місцині відбулась,

Та що звело їх тут на лютий розрахунок?Нема слідів. Либонь, шалений трунокЇм вдарив в голови, й збуласьТа мрія рабів галерних про грабунокТурків. Проти євреїв виступ християн.

XXIV

А понад те — там віддалік, о ні!Чий безум ту машину в хід пускав?Велику борону. Тіла людські стинавІ різав на стрічки, мов шовк. СумніСтирчали зуби ті сталеві, а меніЇх вигляд про Тофет геєни нагадав.

XXV

А далі йшли пеньки, де був раніш лісок,І драговина, далі голая земляСуха й змертвіла без надії. А здаля

Лиш видно глину, камені, пісок,Неначе дурень тут погрався і пішов,Розбивши цяцьку ту, якій увагу приділяв.

XXVI

Тут — барви поплямовані, де мох,Що проступив з безпліддя земляного.Поїв усе коростою й іржею віковою.А там — вінець усіх знемог:У ляку передсмертнім від тривогСухий той дуб роззявив рота зляканого.

XXVII

І до кінця шляху ще сотні верств!Не відстані, а ночі, що скувалаМої кроки вперед; немов призвалаЧорного птаха, що майнув повз мене й щез.

Драконячим крилом черкнувши теж.Небес знамення чи диявола забава?

XXVIII

Певно, що з неба, — бо побачив я,Поглянувши угору, що рівнинуВже обступали доокола гори сині,Губилася в камінних брилах та земля,Що несподівано скінчилась. І мояДорога з нею разом. О лиха година!

XXIX

В омани пастку втрапив я, напевно,Та тільки де? Либонь, у злому сні,Коли, Бог зна, ввижалося мені,Що на шляху не пропаду даремно.Аж раптом на відчаю межі буремнійЩось клацнуло, як пастка, — я в огні.

XXX

Спалах прозріння душу запалив:На місці я! Два пагорби праворуч, мов бики,Припали до землі, у куряві віківЗчепилися рогами. Яку ж я хибу допустив!Який же дурень я! Хто засліпивЦі очі, що не знали невлучних пострілів?

XXXI

Що ж усередині, не Вежа там сама?Сліпі, як серце дурня, темніють дужі стіни,Брунатний камінь той не має в світі рівних.Все як у бурю: так глумливий ельфПоказує, що капітан веде на шельфСвоє суденце, та запізно: судно гине.

XXXII