Теплий сніг

Павло ковтнув слину і насилу відірвав погляд від її вимазаних сажею, із прилиплими до них грудочками вологої землі, ступнів ніг. Він ніби заново побачив її. Звичайна, земна дівчина, трошки кирпата, з важкими темно-рудими косами. Її довге червоне плаття, схоже на хітон, дивно фосфоресціювало. А на плечі було накинуто його доху- він упізнав її, незважаючи на розірвану полу та величезні підпалини.

- Хто... Хто ти?..

- Хто? - здивувалась вона. - Квіта. Я тут живу.

- ...тут живу... - Павло сів. “А так, де ж іще? Не прилетіла ж вона зі мною”, - якось в’яло подумав він.

- Холодно, - зіщулилась дівчина. - Зроби що-небудь, ти ж бо Сажин...

Сажин, Сажин... Чому вона так виділяє його прізвище? Він зустрівся з її поглядом і встав. Певна річ, треба щось робити.

На його подив, незважаючи на те, що астробот розбився вщент, серед уламків було розкидано величезну кількість пластикових коробок і туб зі свіжою їжею, розплющених, закіптявлених, подертих, проте траплялися й цілі - з того продовольства, що він віз на базу (продукція польових синтезаторів не така вже велика радість для людей на чужій планеті, а власних оранжерей тут поки що не було), - а також різний мотлох із вантажного відсіку. Мабуть, з таким запасом тут можна було спокійнісінько зимувати, коли б зима на Сніговій Королеві не тривала вісімдесят років. Павло взяв навздогад дві туби, начебто із соком, потім йому на очі потрапив светр, без рукава, з великою, завбільшки з кулак, діркою, пропаленою на спині. Він загорнув туби в светр, підхопив каністру і повернувся назад. Коли підходив до дівчини, одна з туб вислизнула крізь дірку в светрі.

- Ой! - вигукнула дівчина й підхопила її над самісіньким кущиком. - Навіщо ти так... - мовила докірливо.

Павло промовчав. Він скинув із себе куртку, котім стягнув через голову свій светр і поклав їй на коліна.

- Одягайся, - сказав він і почав одягати светр без рукава.

Дівчина пирснула. Що ж, збоку це, мабуть, смішно, хоча й до біса холодно. Він знову вдягнув куртку, застебнувся, потім сів на землю й почав роззуватися.

- А взуття ми поділимо, - сказав він. - Тобі - унти, а мені- вовняні шкарпетки... Ти чому не вдягаєшся?

Дівчина сумно похитала головою.

- Мені не можна. Та я й не зігріюсь так. І не роззувайся. Взуватись мені теж не можна. Хіба що трохи зігріти ноги. - Вона обгорнула ноги светром Павла.

Павло мовчки поставив унти поряд з нею і почав споруджувати із уламків внутрішньої обшивки бота щось схоже на: вогнище. .

- Взуйся, - несміливо запропонувала Квіта, але він навіть не повернув голови до неї.

Сажин хлюпнув у вогнище спирту й підпалив його, - єдине, що могло ще тут горіти. Потім відкрив одну з туб із соком і простягнув її дівчині. Вона відковтнула один раз, слабко всміхнулася й повернула тубу назад:

- Спасибі...

- Пий. Чого-чого, а цього добра нам вистачить.

- Ні, - похитала вона головою, - мені чомусь не хочеться.

Павло допив сік і налив у тубу з каністри.

- Випий, - запропонував. - Це добре зігріває.

Дівчина обережно понюхала, занурила в спирт мізинець і здригнулась.

- Хіба це можна пити? - мовила злякано.

- Навіть треба, - підбадьорив її Павло. - Пий.

- Ні, - рішуче сказала дівчина і хотіла було вихлюпнути спирт на землю, та Павло спіймав її руку і перехилив у себе спирт.

- Ой! - злякано вигукнула Квіта.

Спирт умить розтікся по підборіддю, висушуючи шкіру. Павло втерся і, швидко відкривши другу тубу із соком, зробив кілька ковтків.

- Ось так, - сказав він і простягнув до вогню ноги, які вже встигли замерзнути.

- Ні, - знову тихо повторила Квіта і сіла зручніше.

Кілька хвилин вони мовчали, потім вона несміливо запропонувала:

- Слухай-но, тобі ж холодно! Залазь до мені під доху, місця вистачить, та й тепліше удвох...

Павло не примусив себе вмовляти, заліз під доху і обійняв дівчину за плечі.

- Нічого, - намагався підбадьорити її, - найбільше через два дні нас знайдуть, і вже тоді на станції ми зігріємося по-справжньому.

Дівчина лише похитала головою.

Так вони й зустріли ранок. Маленьке сонце вистрибнуло з-за обрію і почало швидко підніматися по небосхилу. Але й воно не принесло дівчині радості. Спочатку вона стрепенулась, та відразу ж і знітилася.

- Зима, - зітхнула.

І тут Павло помітив, що пуп’янок квітки розкрився й тягнеться до сонця червоними пелюстками.

- Поглянь-но! А квіточка твоя розквітла!

Дівчина всміхнулась і обережно погладила квітку.

- Радість ти моя, - тихо сказала. - Помилились ми з тобою. Навіщо так рано прокинулись?

Сажин лише тепер почав дещо розуміти.

Разом із сонцем піднявся вітер. Він загасив імпровізоване вогнище і вмить виморозив землю в ямі, покривши її тонкою кіркою криги.

- Ну от і все, - вимовила дівчина холодними неслухняними губами. - Скоро тут усе замете...

Павло щільніше загорнув доху і міцно обійняв дівчину; вона зовсім, задубіла.

- Слухай-но, та ти ж зовсім як крижинка! Почекай, я зараз запалю вогнище...

- Не треба, - зупинила вона його. - Не треба. Ти мені нічим не зможеш допомогти.

Павло хотів було встати, але вона його втримала.

- Спасибі тобі...

- За що?

- За крапельку весни... Ти пробач мені, я зараз піду. Мені пора.