Тореадори з Васюкiвки

Я теж був здивований. Менi чомусь завжди здавалося, що всi оi i розумненькi зразковi школярi, якi майструють дiючi моделi атомних криголамiв та лiтакiв, обов'язково повиннi бути хирлявi, заморенi, в окулярах. I обов'язково дивакуватi. А тут перед нами стояв нормальний кирпатенький хлопчина — мускулистий, засмаглий, по всьому видно, фiзкультурник. Якось бiльше уявлявся вiн на спортивному майданчику, серед галасливої ватаги розхристаних хлопцiв, нiж заглиблений у переплутанi тельбухи якогось чудернацького радiоприймача.

Ми мовчали, розгубленi й спантеличенi.

Вожатий пильно подивився на нас i удавано сердито сказав:

— Що ж ви, братця, розпатякались тут, а хмизу не несете? Люди ж голоднi. Ану, давайте швидше!

Це зразу вивело нас iз зацiпенiння Ми кинулися поспiхом (навiть надто вже поспiхом) збирати хмиз. I через хвилину вже тягли на галявину величезнi оберемки. Особливо старався Кукурузо. Вiн тяг такий оберемнще, що я боявсь, щоб у нього пуп не розв'язався.

Цибата дiвчинка Валька, побачивши, захоплено сказала:

— Ого-го!

I я не знаю, вiд чого бiльше був такий червоний Кукурузо, чи вiд напруження, чи вiд того «ого го». Вiн взагалi чогось дуже часто поглядав на оту Вальку. Найшов на кого дивитися! Страшило якесь! Лупате, цибате, витрiшкувате! Тю! Гiрша за Гребенючку у сто разiв'

Всi стояли на галявинi кружка i дивилися, як ловко розпалював Iгор вогнище. Диви, мiський, а вмiє…

Незабаром серед галявини вже лизало небо вогненними язиками велике багаття.

— Ну, а чия черга сьогоднi куховарити? — спитав вожатий.

— Сашкова! — радiсно вигукнула цибата Валька.

— Сашкова! Сашкова! Правильно! — загукали звiдусiль, i всi подивилися на «штурмана».

— Твоя? — спитав вожатий.

— Тiльки так, — сказав той.

— Значить, нам сьогоднi везе, — усмiхнувся вожатий.

— Везе! Везе! Юшку! Сашенько, обов'язково юшку! Юшку! — злилися в одно десятки вигукiв.

— Тiльки так, — уперше за весь час усмiхнувшись, закивав головою Сашко.

Тепер, коли всi стояли разом навколо вогнища, було особливо помiтно, що Сашко дуже маленький на зрiст, менший за всiх Може, тому вiн i тримався так серйозно й насуплено, щоб здаратися солiднiшим. Але ще було помiтно, що його всi люблять i якщо и смiються з отого ного «тiльки так», то зовсiм не глузливо, а скорiше лагiдно.

Сашко заходився готувати їжу. Дiвчатка допомагали йому, чистили картоплю, рибу, яку дiстали з сiтки, що була прив'язана до корми одного з човнiв i занурена у воду. Iншi пiонери розбрелися по острову. Якось так само собою вийшло, що ми опинилися поруч з Iгорем. Iгор сидiв на пеньку i стругав ножем паличку. Ми з Кукурузом сидiли бiля пенька навпочiпки, уткнувшися пiдборiддям в колiна, i задумливо колупалися в землi. Потiм Кукурузо кахикнув i, насупившись (щоб приховати нiяковiсть), сказав хрипло:

— Дай подивитися… приймач… Можна?

Iгор зразу одклав ножик i паличку.

— А чого ж… Звичайно. Будь ласка.

Вiн одкрив футляр.

— Оце настройка, це дiапазони, це звук, — показав, де що крутити.

Кукурузо схилився над приймачем. Засопiв. Я й собi носа сунув Кукурузо одпiхнув мене лiктем.

— Не хукай туди прямо Запотiє i зiпсується.

Iгор усмiхнувся.

— Та нiчого. Вiд цього не зiпсується.

Довго Кукурузо крутив ручки-колiщата, i ми мовчки, затамувавши подих, слухали голоси далеких країн.

— Да а… Цiнна штука, — сказав нарештi Кукурузо i додав: — Ну, з фiзики, в тебе, звичайно, п'ятiрка.

— П'ятiрка, — просто i без хвастощiв вiдповiв Iгор.

— А двiйки ти хапав коли-небудь? — з надiєю спитав Кукурузо — Хоч з поведiнки, хоч зi спiвiв абощо? Чи круглий вiдмiнник?

— Вiдмiнник, — нiби вибачаючись, сказав Iгор. — Всi нашi юннати вiдмiнники. Така умова.

Кукурузо тихо зiтхнув.

У цей час з кущiв визирнула Валька. Видно, дiвчата вже закiнчили чистити рибу. Я бачив її, а Iгор, що сидiв до псi спиною, нi. Валька тихенько пiдкралася до нього, i я не встиг навiть рота розкрити, як вона одним рухом зштовхнула його з пенька. Iгор нiчого не пiдозрiвав i, звичайно, перекидьки полетiв у траву.

— Дамi завжди треба звiльняти мiсце, — сказала Валька, сiдаючи на пень.

Iгор, встаючи i обтрушуючись, тiльки усмiхнувся у вiдповiдь.

Ми з Кукурузом здивовано перезирнулись.

Добре дiло! Толковою хлопця-фiзкультурника, що змайстрував отакенюнiй приймач, цибате страшило пхає собi так, нiби то не хлопець, а якась мебля.

I вiн тiльки посмiхається…

Якби, наприклад, менi зробила таке, скажiмо, Гребенючка, я б їй так дав, що вона б ногами вкрилася. Та що це з Кукурузом?

— Ану дай менi! — нахабно говорить Валька i простягає руку до приймача, якого держить Кукурузо. I Кукурузо, теля, спокiйнiсiнько оддає приймач. Тю, дурний! Що то — її приймач, чи що?! Чого вона розпоряджається! Iч, яка розумна!

Проте всi цi вигуки, звичайно, беззвучно лунають лише в менi самому. Я мовчу. То ж не-мiй приймач, i не в мене його одбирають.

Валька почала настроювати приймач, по-пташиному схиливши голову набiк i дивлячись у небо. Надибала на якусь тягучу мелодiю i раптом радiсно скрикнула:

— О! О!

Ми спантеличено глянули на неї — що таке? Мрiйно дивлячись на плесо i уважно слухаючи музику, вона тихо сказала:

— «Лебедине озеро»… Адажiо…