Тореадори з Васюкiвки

До острова пiдпливав ще один човен. У човнi сидiв Гришка Бардадим i кiлька наших хлопцiв-юннатiв.

— Майже годину вас шукаємо, — сказав вожатому Бардадим, вилазячи на берег. — Нас Фарадейович прислав. Запрошує вас до себе. Хоче показати свої новi сорти овочiв та фруктiв i почастувати.

— Ой! Нащо ж я так наїлася! — розпачливо скрикнула Оксана.

Всi засмiялись.

— Нiчого! Поки доїдемо — утруситься, — заспокоїв її вожатий. — Ну що ж, друзi, збираймося!

Зчинилася метушня.

— О! А ви що тут робите, босяки? — здивовано вигукнув Бардадим, помiтивши нас.

— У них дiло! Секретне! — таємничо сказала Оксана.

— Що-о?! — скривився Бардадимю — Дiло? Яке дiло? У цих-о? У цих-о жевжикiв? Брешуть вони! Це ж вiдомi на все село босяки. Мабуть, щось уже вигадали, якусь капость. Крiм капостей, нiяких у них дiлов не буває…

Нiхто навiть не засмiявся. Мабуть, усi вiдчували незручнiсть i мовчали.

Ми стояли червонi, мов два помiдори.

Ми ладнi були крiзь землю провалитися.

Ех! Якби ми були такi здоровi, як ти! Ми б тобi показали! «Дiлов! Дiлов!» — говорити спершу навчися!

— I нiчого вони не босяки, а хорошi хлопцi! — вигукнула раптом Валька.

— Правильно! — пiдхопив Iгор.

— Хорошi, хорошi, хорошi! — заверещала Оксана.

— Тiльки так! — вигукнув Сашко-«штурман».

— Ну хай! Хай! Хай! — замахав руками Бардадим. — Ви — нашi гостi, не будемо сваритися. Поїхали швидше! Фарадейович давно чекає.

Нас оточили Iгор, Валька, Сашко-«штурман» та iншi пiонери. Залунали вигуки:

— Прощавайте!

— До побачення!

— Бувайте здоровi!

Ми всiм по черзi потиснули руки. I тут Валька, простягаючи руку Кукурузовi, сказала:

— Шкода, що ми не дiзнаємось, як, закiнчилося ваше секретне дiло…

Вона сказала це з щирим жалем, i я помiтив, як знову почервонiв Кукурузо. I раптом в очах у Вальки спалахнули вогники:

— А знаєте що! А ви напишiть нам! Я вам залишу адресу, а ви напишiть, добре?

— Напишiть!

— Звичайно!

— Хай напишуть обов'язково.

— Напишiть! Напишiть' — залунало звiдусiль.

— Тiльки так! — вiдрубав Сашко-«штурман».

А Валька вже писала на якомусь папiрцi адресу.

— На, — сказала вона, просгягаючи папiрець Кукурузовi — Тiльки гляди, не загуби!

Кукурузо нiчого не сказав — мовчки сунув папiрець за пазуху.

Вони сiли в човни.

— Заспiваймо їм на прощання пiсню! — вигукнула Валька. — Заводь, Сашко!

I вони заспiвали.

Ми довго стояли на березi, їх давно вже не було видно, а пiсня ще лунала з-за очеретiв i розлягалася на всi плавнi.

Дружба! Дружба!Молоде i вiчне слово!Дружба! Дружба!Ти єднаєш нас чудово!I щоб весело жить,Пам'яiай кожну мить:Треба друзiв любить,Ними слiд дорожить!Назавжди умiй дружить!

А потiм Кукурузо лежав у травi на галявинi i мовчки дивився в небо. Я теж лежав i дивився. Небо — це така штука, що дивитися в нього можна годинами. Дивитися и думати Я не знаю, про що думав Кукурузо, але я зовсiм не здивувався, коли вiн раптом зiтхнув i сказав:

— Да зараз технiка, воно не те що… а взагалi… звичайно… Кажуть, в отакому гудзику — приймач, у портсигарi — телевiзор. А фотоапарат — так той взагалi пiд нiготь сховати можна.

— Що ж ти хочеш — на транзисторах, напiвпровiдниках — сказав я i почервонiв. Убийте мене, щоб я хоч приблизно знав, що таке є — транзистори, напiвпровiдники. Та й Кукурузо, звичайно, теж. Нiчого ми не знали. Нiчогiсiнько… А Iгор знав. Звичайно, знав, раз сам робив приймачi на отих транзисторах.

Кукурузо зiтхнув i раптом мрiйно промовив:

— А здорово було б зробити щось таке… на транзисторах. Iнтересне й незвичайне. Наприклад… Наприклад, керування коровою на вiдстанi по радiо. Мiж рогами натягнена антена У вухо вставлений маленький приймач (на транзисторах, звичайно).

Пасти таку радiо корову — одна насолода.

Сидиш собi десь за три кiлометри на баштанi в дiда Салимона, уминаєш кавуна пресолодкого (я найдужче оту середину, отого червоного вовка в кавуновi люблю А ти? Ага… Да-да). Отож сидиш, хрумкаєш кавуна. Потiм глянув у кишеньковий телевiзор, бачиш — твоя Манька у шкодi, в колгоспному просi. Натискаєш кнопку i: «Манько-о! Ану верни, проклятуща! Га-ля-ля-ля!» I Манька — як нiби її хто пужалном уперiщив — назад. А ти знову сидиш i наминаєш кавуна. Красота! Скажи!

— Ще б пак! Якби таке зробить, то взагалi… — кажу я. Та враз Кукурузо стрепенувся — не вмiв вiн довго сумувати й роздумувати. Вiн був людиною дiї.

— Ну, гаразд, про це потiм. А тепер давай подумаєм, як ми будемо Книша вночi затримувати.

— Що?! Затримувати?! Як же його затримаєш? Вiн же нас потопить, як кошенят.

— Потопить? А рушниця нащо? Ти що, думаєш, для такого дiла обов'язково треба людей та дрюччя? Рушниця це, брат, не жарт. Це зброя. Бац — i будь здоров!

— Ти що, думаєш у нього стрiляти? — зi страхом спитав я.

— От тобi зразу стрпяти! Не стрiляти, але… якщо… Взаiалi, рушницi будь-хто злякається.

— Авжеж, — погодивсь я. — Тiльки як же ж… я… вночi… а дома? Тобi добре, ти на безлюдному островi, тобi питаться нi в кого А я…

— То одпросись. Подумаєш! Щось вигадай.

— Що?