Тореадори з Васюкiвки

Я скривився. Тю, задавака! Таке говорить, що й не второпаєш!

А Кукурузо напустив на себе серйознiсть i, насупивши брови, каже:

— Нi, — каже, — це озеро скорiше не Лебедине, а Качине, бо лебедi в нас не водяться. Зате качви — як тої ряски.

Валька раптом як зарегоче:

— Ой, держiть мене! Ой, не можу! От дивак! Я ж не про це озеро, а про музику. «Лебедине озеро». Балет композитора Чайковського. Якраз оце зараз передають.

Кукурузове обличчя наче ошпарили. Вся кров, яка тiльки була в його органiзмi, кинулася в обличчя.

— Можна подумать, що я не знаю, — сердито буркнув вiн. — Прекрасно знаю цей знаменитий балет. А про наше озеро я просто так сказав. Для iнтересу… Для смiху.

Я одвернувся. Не можу я дивитися в очi людинi, яка бреше. А Кукурузо брехав зараз безсовiсно. Нiчого вiн не знав, нiякого «Лебединого озера». Бо слух у нього препоганий Спiвати вiн мiг тiльки зi мною. Пiдтягувати. Менi було досадно на Вальку, що вона примусила мого друга так брехати. I, взагалi, чого вона припхалася до нас?

I раптом, нiби пiдслухавши мої думки, Валька рiзким рухом вимкнула приймач i сказала:

— Ви на мене сердитесь, хлопцi, так? Що я влiзла до вас i пристаю, так?.. То я зараз пiду. Ви не сердьтеся. Просто менi хотiлося познайомитися з вами.

I так вона це якось просто сказала, що менi аж стало нiяково. I нi я, нi Кукурузо не знайшли, що вiдповiсти.

Валька пiдвелася, сунула Кукурузовi в руки приймач i побiгла до вогнища.

— Дивачка якась… правда? — знизавши плечима, знiяковiло мовив Кукурузо.

— Вона хороший хлопець, — несподiвано почервонiвши, сказав Iгор. — У нас з нею всi дружать. А чого ти не включаєш приймач? Ти включай, не соромся. Я недавно помiняв батарейку.

Я пильно глянув на нього i зрозумiв, що вiн навмисне мiняє тему розмови, що бiльше про Вальку говорити не варто. Я його добре розумiв. Менi теж було б неприємно, якби хтось говорив про Гребенючку.

Я не знаю, скiльки ми ще просидiли на березi бiля пенька але незабаром вiд вогнища почувся голос вожатого:

— Iгорю, хлопцi, iдiть швидше! Юшка готова!

— Пiшли! — сказав Iгор.

Я як ото випив вранцi склянку молока, то бiльше й рiски в ротi не мав — був тепер голодний, як арештант, i ця пропозицiя менi, звичайно, дуже сподобалася. Думаю, що Кукурузо їсти хотiв не менше, бо через усi нiчнi переживання, мабуть, зовсiм не снiдав.

Але несподiвано вiн сказав Iгорю:

— Ти йди, а ми тут посидимо. Ми щойно перед вашим приїздом добряче поснiдали.

Я заклiпав на нього очима i роззявив рота, але промовчав.

— Та не видумуйте, хлопцi, ходiмте! Такої юшки ви зроду не їли, — умовляв Iгор. Кукурузо вперто вiдмовлявся. Я, ковтаючи вiд голоду слину, змушений був його пiдтримувати. Нарештi Iгор махнув рукою:

— Та ну вас! Чекайте, я зараз вожатого на вас нашлю! — i побiг до вогнища. Але через хвилину замiсть вожатого прибiгла цибата Валька. I одразу накинулась на нас:

— Це що таке? Ану марш їсти юшку! Якби ви мене запрошували — що, я хiба вiдмовилася б? Я б вiдмовилася, якби ви мене запрошували?! Ану, швидше!

I, на мою радiсть, Кукурузо, який так уперто вiдмовлявся перед Iгорем, тут раптом вмить знiтився i покiрливо поплентався за дiвчиною. I знову менi згадалася чомусь Гребенючка…

Не знаю, чи то, може, я просто був дуже голодний, чи справдi юшка була смачна, але менi здалося, що я такої зроду не їв. А я ж розумiвся на юшцi. В нас у селi вмiли її варити, та й сам я варив не раз. Але ця просто памороки забивала — така смачна. Всi прицмокували й хвалили Сашка-»штурмана». А вiн сидiв бiля казана з ополоником у руках i, як завжди насупившись, уважно стежив, кому дати додачi.

Тепер менi було зрозумiло, чому всi так зрадiли, що сьогоднi Сашкова черга готувати снiданок. Вiн у них був визнаний куховар.

Незабаром усi понаїдались i порозлягалися на травi навколо вогнища — вiдпочити. Хтось перший замугикав пiсню, хтось пiдтягнув, i пiсня виросла, змiцнiла й полинула над плесом, аж попригиналися очерети…

Реве-е та сто-огне Днi-iпр широкий,Сердитий вi-iтер за-авива а…

Як було приємно отак лежати на травi горiлиць, дивитися в блакитну безодню неба i спiвати хором пiсню! Здавалося, вся земля, весь свiт чує її.

Вожатий тихенько встав, пiшов до човнiв i повернувся з акордеоном. Пiсня зазвучала ще дужче, ще злагодшше.

Коли кiнчили «Реве та стогне», вожачий сказав:

— А тепер нашу, пiонерську, — «Злиньте вогнями…» Ану, заводь, Сашко.

— Тiльки так, — одгукнувся Сашко, прокашлявся i, почекавши, поки акордеон програє вступ, заспiвав. Я нiколи б не подумав, що в нього такий чистий, дзвiнкий i високий голос. От тобi й дивакуватий «штурман» Сашко. «Тiльки-так!» Мало того, що знаменитий куховар, ще й такий спiвець!

Злиньте вогнями

Синiї ночi.Ми пiонери —Дiти робочих…Свiтлої ериЧас надiйшов.Клич пiонерiв:«Завжди будь готов!» —

рвалася в небо пiсня.

Навiть коли пiдхопили пiсню всi разом, i то було чути дзвiнкий голос Сашка, що чайкою злiтав над хвилею iнших голосiв хору.