У пошуках Оґопоґо

Типові сувеніри: «око пророка» ($ 1–2); декоративна тарілка з вишуканими східними візерунками або ядуче-яскравим пейзажем і написом ANTALIA ($ 10–25); рукавички для сауни з кінським волосом — збоку на них пришито фірмовий значок-метелик ($ 1–2): хустки- шалики та шалі (залежно від розміру та якості від 5 до ЗО дол.).

Солодощі: рахат-лукум, пахлава, халва, шербет. Не піддавайтеся на вмовляння екскурсовода завезти вас на фабрику, де ці ласощі виробляють. По-перше, ви побачите, як продавщиці братимуть голими руками довжелезні «ковбаси» рахат-лукуму й різатимуть їх ножицями на кружальця, перед тим як цими ж таки, сумнівної чистоти, руками запхати їх до коробок. По-друге, ці солодощі коштуватимуть удвічі дорожче, ніж на базарі (коробка від З до 7 дол.); слоїки з медом і горіхами — надзвичайно смачна, корисна і поживна страва, але немає жодної гарантії, що замість меду у слоїку не виявиться перепалений цукор, а вишукані фісташки, мигдаль та к'еш'ю будуть вправно викладені на передньому плані, а всередині ви знайдете потеруху із зіпсованого арахісу (ціна $ 5-10)

Шкіряні сумки, взуття, одяг можна купити набагато дешевше, ніж в Україні, але раджу робити це лише тим, хто добре на цьому розуміється (ціни вказувати не наважуюся…).

Прості дитячі ласощі

Чому в дитинстві все здавалося таким смачним? Улітку, під час прогулянок у лісі, ми збирали суницю, її можна було насилювати на довгу травинку, а потім усю разом з'їдати. Цікаво було встромляти в мурашник тоненьку, обчищену від кори паличку — її обліплювали чорні чи руді мурашки, а коли тих мурашок струсити, можна було смоктати кисленьке «мурашине вино».

Перша поїздка на море. Мені шість років, і я не хочу вилазити з води, хлюпаюся, бовтаю ногами й руками і зовсім не боюся солонющої води, бо на мені рятівне коло, що гостро пахне гумою. Коли його надуваєш, у роті залишається трохи білого порошку — тальку. Відтоді мені здається, що море на смак солоне і трохи гумове. Ми в Одесі, навколо все сяє від сліпучого сонця: вітрини магазинів, величезні колби, з яких тітоньки у білих накрохмалених хусточках, зав'язаних так, щоб підтримувати їхні багатоповерхові зачіски, наливають газовану воду, спершу додавши туди сиропу — малинового, грушевого чи вишневого. Кульки морозива, які дістають з металевих бідонів, спершу вмочаючи круглу ложку у воду, щоб ті кульки не прилипали до металу і легко випадали у скляну розетку. Кавуни, що репаються, коли тато тільки встромляє в них ножа. Вони червоні, з білими цукровими крапочками, і насінинки в них темно-коричневі й блискучі, як новенькі лаковані ґудзики.

Коли лежиш на пузі у маленькій ямці, викопаній в гарячому піску, можна дивитися крізь примружені повіки на пісок і на крихітні мушлі, що налипають між пальців на ногах, і здається, що сама перетворюєшся на морську істоту. І я знов і знов біжу в лагідні хвилі, і знову бовтаюся там, аж поки губи стають сині і мене знову виганяють на берег, грітися на пекучому піску.

Здавалося, що це щастя триватиме вічно — щоранку ми разом будемо йти на пляж, мама розкриватиме велику смугасту червоно-жовту парасольку, а тато братиме мене і сестру Танюшку з собою в море. Ми триматимемося за його плечі, і мені зовсім не буде страшно запливати так далеко, що аж не видно берега. І там, серед безмежного моря, ми слухатимемо крики чайок і тихеньке хлюпотіння хвильок, і маленька рибка торкатиметься моєї п'ятки. Танюха страшенно боїться медуз, бо знає, що вони можуть ужалити, і тому починає просити тата повернутися назад. А я хочу залишитися тут назавжди, розчинитися у цьому синьому-синьо- му світі, де є тільки небо, сонце і море. Я, наче звірятко, відчуваю, що такого літа в нас уже не буде ніколи.

І ми сідаємо у поїзд і їдемо додому. На перонах маленьких і великих станцій стоять тітоньки у квітчастих хустках і продають величезні смугасті яблука. Тато вистрибує з вагона, що везе нас із моря до Києва, і купує цілі відра тих чудових пахучих яблук, що аж репаються

від соку. І ми, малі, вгризаємося в ті гігантські яблука, сік стікає по обличчю і крапає на подряпані морськими черепашками коліна. А ще можна стояти на вузенькій приступочці біля відчиненого вікна вагона, ловити ротом вітер і лічити дерева, що проносяться повз нас.

Мама кличе в купе до столу, на якому стоять склянки з терпким міцним чаєм у масивних підстаканниках, обплетених залізними виноградними гронами.

— Ну хіба це їжа? — бідкається мама, розгортаючи канапки з сиром та ковбасою й цокаючи об стіл крутими яйцями — то був традиційний дорожній набір продуктів. Ясна річ, що сусіди по вагону розгортають і свої запаси — блідих варених курей, солодкі червоні помідори й хрумтячі огірки, що пахнуть свіжістю й чомусь снігом.

— Ось приїдемо додому, і я нарешті зварю манну кашу, — замріяно каже мама й усміхається.