У пошуках Оґопоґо

Вистоявши під дощем довжелезну чергу до французького консульства, ми з Оксою врешті потрапили на співбесіду з роздратованою панянкою, що з огидою дивилася на нас і на купу наших документів крізь віконечко приймальні. Як видно, ні в мене, ні у моєї товаришки не було такого дару переконання, як у Киці. Отож, після короткої наради за щільно зачиненими дверима, нам повідомили, що наші документи викликають деякі сумніви і ми отримали категоричну відмову — голуба мрія про казкову подорож до Парижа розвіялася, немов ранкова імла.

— От бачиш, ми самі винні! — похмуро пробурмотіла Окса, коли ми вийшли на вулицю. — Не треба було моделювати ситуацію!

— Та ти що, хіба ж ми щось погане моделювали?! — вражено запитала я.

— А хто згадав отой дурнуватий анекдот про еврея, який «знову хоче до Парижа»?! Оце й ми тепер будемо «знову хотіти»! Та біс із ним, з тим Парижем. Поїду в село. Там свіже молочко з-під корови, там яблука-глечички і шовковиця завбільшки з мізинець. Хочеш зі мною у Проців? Це, звичайно, не Париж, але зовсім близько від Києва, і, головне, віза туди не потрібна!

Я зітхнула, ще раз сумно поглянула на людей, котрі стояли у черзі, сподіваючись, що їм усе ж таки пощастить отримати омріяну візу, і пішла збирати речі, щоб хоч на тиждень вирватися з міської спеки на природу.

Віденський вальс, або

Як правильно змоделюва ти ситуацію

Вдома я швиденько повечеряла й, намагаючись забути про прикру відмову у французькому консульстві, поставила диск з улюбленими вальсами Штрауса. До речі, саме наша подруга Киця навчила мене «відпускати ситуацію», посилаючись на народну пісню, яку ми любили виконувати у роки нашої буремної юності, споживаючи алкогольні трунки. Я пригадала, що коли кілька років тому несподівано розпочала свою «поетапну» навколосвітню мандрівку, то саме слова геніально народного твору спонукали мене до перших подорожей. І справді, якийсь невідомий філософ дуже переконливо запропонував своїм землякам ось так вирішувати складні життєві ситуації: «Вдармо об землю лихом-журбою, хай стане всім веселіше! Вип'єм за щастя, вип'єм за долю, вип'єм за все, що миліше!»

Я випила келих, лягла й непомітно задрімала, вкрившись легеньким пледом, і мені наснилися такі нісенітниці, що, прокинувшись вранці й збираючи речі для поїздки у Проців, я раз у раз заходилася від нестримного реготу.

— Мамо, як ти себе почуваєш? — запитав син, стурбований моїми надмірними вранішніми веселощами. — Я чув, як ти кричала уві сні, і навіть хотів тебе розбудити. Що за маячня тобі снилася?

— Не хвилюйся, я в нормі, — заспокоїла я Женьку й розповіла йому свої нічні видива.

Мабуть, на мої сновидіння вплинула чудова музика Штрауса, а ще слова улюбленої народної пісні, яку я пригадала, намагаючись «відпустити ситуацію». Інакше не можна було пояснити мої нічні марення. Отже, біля розкішного палацу, посеред доглянутого англійського парку я побачила хор імені Григорія Верьовки, який натхненно виконував мою улюблену пісню: «Гей, нумо, хлопці, славні молодці, чом ви смутні й невеселі…» і далі за текстом. Але найдивнішим було те, що навколо рідних українських хористів, убраних у рясні шаровари, вишиванки, чобітки, керсетки та віночки, кружляли дами у легеньких білих сукнях і кавалери у чорних фраках, котрі виконували складні фігури вальсу. Я ж стояла під стіною палацу і страшенно хотіла, щоб і мене запросив до танцю котрийсь із красенів-аристократів. Ну чисто Наташа Ростова на першому балу…

Прокоментувати мій сон Женька не встиг, бо подзвонили у двері.

— Це тьотя Оксана. Ми разом їдемо в село, — сказала я синові й, навіть не зазирнувши у вічко, відчинила двері.

— Привіт! — радісно вигукнула висока незнайома жінка й кинулася мені на груди.

— Привіт… — обережно відповіла я і на всяк випадок легенько поплескала незнайомку по спині.

— Не впізнала, — засміялася жінка, і тут я відразу зрозуміла, що це Маринка, котра зникла з горизонту років десять тому, адже так

дзвінко сміятися, відкидаючи назад голову й сяючи сліпучо-білими, як колотий цукор, зубами, могла тільки вона.

— Я у Києві прольотом! Сьогодні ввечері вилітаю назад до Відня! Дуже за тобою скучила! У мене стільки за цей час сталося! Але поговоримо про все, коли ти до нас приїдеш. Ось адреса туристичної фірми, тобі треба тільки принести туди закордонний паспорт, а решту — візу й квиток до Відня — вони тобі принесуть додому. Я вже за все заплатила.

— Маринко, ти сказилася? — Я врешті змогла вставити кілька слів у потік її шаленої інформації.

— Ні, я нормальна, як ніколи. Поясню все по порядку. Ти пам'ятаєш, що безпосередньо причетна до появи на світ нашого Олежка?

— Цікаво, а з цього місця, попрошу, з усіма подробицями, — зауважив Женька, який вражено спостерігав за бурхливою сценою в коридорі.

Маринка кинулася до Євгена, оглянула його критичним поглядом і пояснила: