У пошуках Оґопоґо

— Слухай, а це класна ідея, — зраділа Маринка, — а то я вже просто не можу дивитися на сірі київські стіни — облуплені кахлі дев'ятиповерхівок варто було б розмалювати яскравими картинками. До того ж одразу було б видно, хто в тому будинку живе — в яких квартирах рогаті жлоби, де прихильники модерного мистецтва, а де послідовники національних традицій… До речі, у Відень я закохалася одразу, щойно сюди потрапила. Я впевнена, що в цьому місті живуть люди добрі й розумні. Звичайно, я не ідеалізую всіх його мешканців, але скоро ти сама відчуєш чарівну віденську атмосферу.

Я визирнула у відчинене вікно автомобіля, який віз нас до центру австрійської столиці, побачила височезні башти Штефандому — кафедрального собору Святого Стефана і вхопилася за фотоапарат, щоб увічнити цю величну споруду. Але Маринка зупинила мене:

— Завтра я відпущу тебе у «вільне плавання». Знаєш, я переконана, що з незнайомим містом хоч на день треба залишитися наодинці. Ви маєте відчути одне одного. Тож я видам тобі мапу Відня, розповім, як і куди добиратися на трамваї чи на метро — до речі, ти зможеш оцінити переваги віденського міського наземного й підземного транспорту, — і ти сама вибереш та сфотографуєш палаци, собори, пам'ятники, які тобі сподобаються найбільше.

— Дівчино, та це ж мій улюблений спосіб знайомства з новими місцями! Я вже давно відмовилася від колективних екскурсій. Не знаю чому, але в гурті туристів я відчуваю себе пришелепкуватою безсловесною овечкою, котра мусить слухняно сунути за поводирем. І що найприкріше, після таких планових екскурсій у мене в голові майже нічого не залишається.

Вхопити за бюст грецьку химеру й загадати бажання

Наступного ранку, сівши в оспіваний Маринкою віденський трамвай, я без будь-яких пригод дісталася до самісінького серця Відня й опинилася серед чарівних палаців, парків і пам'ятників, які нагадують про колишню велич Австро-Угорської імперії. Напевно, «комплекс повноцінності», притаманний громадянам нині невеликої за масштабами європейської країни, а колись однієї з наймогутніших держав світу, можна пояснити фантастичними культурними набутками, що збереглися донині. Після своєї бліц-подорожі до Граца, другого за розмірами міста Австрії, я вже мала певне уявлення про розкішну барокову архітектуру цієї країни, але Відень вразив мене якоюсь особливою атмосферою піднесеності й святкового настрою.

Чомусь під час самостійного блукання вулицями незнайомого міста я передусім звертаю увагу на дрібниці. Але саме ці деталі згодом допомагають відтворити настрій, звуки й запахи того літнього дня, коли стояла, задерши голову, біля Штефандому й дивилася на дивні, вирізьблені в грубезній кам'яній стіні, позначки. На моє здивоване запитання якийсь добродій, що саме проходив повз величний собор Святого Стефана, пояснив, що в часи середньовіччя на центральній площі вирував базар. Тут продавали все, потрібне для життя городян. А ось ці заглибини у стіні храму — еталон, мірило

хліба. Отже, якщо виникали сумніші у чесності торговця, що продавав хліб, його товар — хлібину — прикладали ось до цього мірила, і якщо буханець виявлявся меншим, шахрая тут-таки карали батогами! Ось такий дієвий спосіб боротьби із злодійством!

Розповівши мені цю повчальну бувальщину, статечний бородатий дядечко усміхнувся, а тоді витяг з полотняної торби, що висіла у нього на плечі, якийсь дивний довгастий предмет. Виявилося, що це складаний самокат, дядечко вправно розіклав його, поставив одну ногу на прозору дошку з коліщатками, вхопився руками за зручне кермо, відштовхнувся й поїхав у своїх справах, махнувши мені на прощання рукою. Я захоплено дивилася, як віддаляється від мене життєрадісний австріяка, і розмірковувала про те, чи скоро на вулицях мого рідного Києва, де навіть по хідниках їздять оскаженілі велетенські джипи, я зможу побачити таку ідилічну картинку.

— Ну скажи, що тобі сподобалося найбільше? — розпитувала мене подруга, коли ввечері, ледь тримаючись на ногах, я допленталася до її затишного, з усіх боків порослого плющем, будиночка.

Я подумала і впевнено сказала:

— Найбільше мені сподобалося ВСЕ!

І я зовсім не жартувала. Місто зачарувало мене своїми чудовими доглянутими парками, широчезними вулицями, де, здається, не було жодної випадкової споруди — будинки ніби змагалися у вишуканості й красі, оперним театром, в який, ясна річ, потрапити я не встигла,

але де навіть на стінах туалетів було зображено сцени з відомих опер (і це не здавалося кічем, а видавалося таким собі милим жартом, бажанням розвеселити відвідувачів цього хай і опосередковано, та все ж причетного до мистецтва місця). Але найбільше мене зачарували віденці — спокійні, доброзичливі, готові прийти на допомогу й пояснити, а то й намалювати на клаптику паперу, як дійти до Кунстісторіше- музеум — Музею історії мистецтв.