У пошуках Оґопоґо

— Добре, тепер ти дорослий, і я можу розкрити цю страшну таємницю. Ми вчилися з твоєю матусею на заочному відділенні університету. І сесії у нас були двічі на рік. Саме під час однієї такої сесії у мене розпочався божевільний роман з моїм нинішнім чоловіком. А що батьки страшенно пильнували, аби я не пустилася берега, мені доводилося вигадувати усілякі хитромудрі причини, щоб хоч інколи зустрічатися зі своїм коханим. Отож я просила твою

любу матінку, щоб вона забезпечувала мені алібі.

— А до чого тут ваш Олежко? — резонно запитав син

— Ну й молодь пішла загальмована, — знизала плечима Маринка. — Я казала своїй мамі, що ночуватиму в однокурсниці, готуватимуся з нею до іспитів, а сама бігла в гуртожиток на побачення. Саме тоді ми, так би мовити, й спроворили нашого первістка. А так невідомо, чим би все закінчилося. Якби не Олежко, мої батьки одружитися б нам не дозволили — мій чоловік не киянин, і хто тоді знав, що згодом він стане дипломатом і возитиме мене по всіх усюдах. А тепер, наш синок одружується, і ми вирішили запросити твою матусю-благодійницю на його весілля…

— Гм, і ці люди не дозволяли мені колупатися в носі! — процитував син відомий анекдот і заспокоївся.

А я раптом пригадала свій сон і зрозуміла, що моделювати ситуацію можна й перебуваючи у стані нічного марення…

Спроба наздогнати власного хвоста

Я чесно намагалася встигнути на весілля чудового хлопця Олежка, який, за твердженням його матусі, з'явився на світ не без моєї допомоги. Тепер Олежкові виповнилося 25, він брав шлюб із юною австріячкою українського походження, а шлюбна церемонія мала відбутися у Відні.

Олежковому народженню я змогла посприяти в дуже простий спосіб. Річ у тім, що мій голос ніколи не відповідав зовнішності. Коли я зателефонувала до мами своєї однокурсниці і своїм низьким альтом просила, щоб Маринка залишилася в мене готуватися до іспиту з історичної граматики, сувора Маринчина матуся, впевнена, що з нею розмовляє солідна жінка, відкинувши геть усі сумніви, дала згоду. Насправді ж мені було тоді 18 років, і, звичайно, я не могла не відгукнутися на благання безтямно закоханої подруги допомогти їй впасти в обійми її обранця у спорожнілому на час літніх вакацій університетському гуртожитку.

— Слухай, якщо вже дотримуватися усіх історичних деталей, то ви б мали запросити на весілля вашого сина й вахтера дядю Васю. Це ж він за пляшку «Столичної» пропустив тебе в гуртожиток тієї ночі… - пожартувала я.

— Дядю Васю сто років тому вигнали з роботи за пияцтво. А ти як єдиний учасник чи, вірніше, співучасник того морального падіння маєш бути неодмінно!

Отож після цієї суворої настанови я розвинула таку бурхливу діяльність, що часом нагадувала собі цуцика, який намагається наздогнати власного хвоста з прив'язаною до нього бляшанкою. Я швиденько побігла до туристичної фірми, яка і справді за кілька днів зробила мені візу до Австрії (Ура! Мені не довелося стояти у довжелезній черзі, а потім доводити суворим консульським клеркам, що я не верблюд…), мені вручили квиток на літак до Відня, і я, відкинувши сумніви й придбавши на. Андріївському узвозі дві чудові вишиванки — для нареченого й нареченої, - полинула до Бориспільського аеропорту.

Але щойно я прибула до Борисполя, виявилося, що над Віднем і всією Західною Європою шаленіє якась страшна буря. Відмінили не тільки мій віденський рейс, а й ще з десяток інших. Тож мені не залишалося нічого іншого, як послати Маринці есемеску з вибаченнями й понуро «чекати погоди», сидячи за столиком бориспільської кав'ярні.

— Ну от, тепер погода стала на заваді… - сумно зітхнула Маринка, коли наступного ранку, сонна й замучена після вчорашнього бучного весілля, зустрічала мене у віденському аеропорту. — 3 молодятами ти так і не зустрінешся. Вчора одразу ж після шлюбної церемонії й бенкету вони вирушили у весільну подорож. Але не переймайся, за місяць вони приїдуть до Києва, і ти їх особисто зможеш привітати!

— Маринко, а що це за химерна споруда з велетенською блискучою бараболею на стовпі й гігантським картузом?

— Ти не повіриш — це сміттєпереробний завод! Уявляєш, був такий дивовижний художник і архітектор на ім'я Гундертвассер, який вважав, що всі архітектурні споруди мають органічно поєднуватися з природним ландшафтом. Він ненавидів гострі кути й агресивні форми сучасної міської забудови. Тому всі його будівлі схожі на дитячі іграшки — вони трохи наївні й кумедні.

— Я щось чула про цього геніального дивака, це ж він казав, що кожна людина має право розмальовувати стіну навколо свого помешкання, як їй заманеться? Уявляю, що б сказали сусіди й тітоньки з мого рідного ЖЕКу, якби на стіні будинку біля моїх вікон з'явилися зображення моїх улюблених равликів чи писанка з трипільськими узорами-знаками… Мене б просто забрали до божевільні.