Unknown

Штефан.А ти гадаєш, мені легше буде від цього?

Лука. Діду! Що вони тут говорили?

Ш т е ф а н. Не знаю. Відколи з’явився Семенко Нег- рич, я втікаю від них, як від вогню.

Лука. Даремно. (Пауза.) Варвара — і та стала якась інша.

Штефан.Гадаєш, усе те клятий Семенко робить?

Лука. Головним чином він. Треба, щоб він не ро­бив цього більше.

Тихо відчинилися двері Варвариної кімнати, в них з’явилася

Параска, Штефап і Лука не помічають її.

Штефан.Смерть?

Параска подалася назад. І тепер вона слухає крізь прочине­ні двері.

Л у к а. Автомат я уже викопав.

Ш т е ф а н. Хлопче, кинь це діло. Через тебе і я на­берусь лиха...

Лука. Не можу кинути. Якщо не я його, то він мене.

Ш т е ф а н. Колись, бач, за німців, легше було таке робити, а тепер — усе село дуба стане.

Лука.

Не встигне. Поки розплутають це діло, по мені тут і сліду не буде.

Штефан.Ти що, кинути мене хочеш? Самого як палець?

Лука. Я перелітний птах, самі знаєте, діду. А вас вирвеш звідси лише з корінням. Робіть, діду, до кінця, що я почав, а мені треба йти далі. Все одно я ніде тут довго місця не зогрію. Колись я любив цих людей, а сьогодні можу їх лише проклинати.

Штефан.Любив? Тобі лише так здавалося. А за віщо їх любити? Пусте кажеш, хлопче. Які вопи були, такі і є. Або воли, або вовки. Одними поганяй, а тих бережися. От тобі й весь рід людський, от тобі й уся житейська мудрість.

Лука. А я хто, по-вашому?

Ште ф а н. Ти? (Пауза.)

Ге-ге! Ти вовк.

Лука. Твоя правда, діду. Правда і те, що цей вовк, і не тільки він один, хоче загнати воликів у ліс. А тут, у Ясничах, багато не зробиш, хіба що згодом, коли по­чнеться війна.

Штефан(перехрестився).Хрестом у церкві перед престолом лежу, б’ю себе в груди, милосердного бога благаю, щоб мерщій уже заграли гармати... Висихає, хлопне, моя сила, а так хочеться хоч би перед самою смертю вийти на Руський лан, на полонину, на Княжу царинку, на Сидорівну, припасти до землі й сказати їй сердечно, молитовно: «Моя». А там — хай і сконаю, бо ж сконає не будь-хто, а сам Штефан Петрич, газда над газдами... Луко, а скажи, хлопче, що кажуть про війпу ті, які тебе сюди послали?..

Л у к а (грізно).

Хто — послав?

Штефан(стиснув рукою його лікоть). Ну, як же! Адже без цього не можна...

Лука. Ви чули: мої документи в порядку. Більше про це ні слова...

Штефан(поквапно). Розумію, голубе!.. (Побачив, що Лука надягнув жовту замшеву курточку і зняв з ве­рети петек.) Куди це ти? Мій петек...

Лука. Він і залишиться вашим, старий скнаро...