Unknown

Вероніка. Мусить, мусить? І так ціле життя, ка­пітане?

Капітан. Ціле? Що ви? Хоч, так! ціле. Умерти теж — як не із золотим ковніром, то бодай з блискучими зірками на ньому.

Вероніка. Понад усе ваші зірки! Понад усе, понад зорі!..

Капітан. Ваші зорі далекі, непорушні, і чи холодні вони, чи гарячі — біс їх зна. Вони далекі від серця, во­ни — без краплинки крові. Так, Вероніко, вони без крові! (Наливає.) Пийте, Вероніко! (У тремтячій руці стискає склянку.) Якщо у вас кров така кипуча, як очі гаря­чі,— пийте, Вероніко! (Встає.) З буйним, жорстоким, ди­ким капітаном — випийте, Вероніко! (Пауза.) Ну, то ж пробачте...

Вітер дужчає.

Вероніка. П’ю, капітане! (П'є.)

Капітан. Спасибі. Щире сердечне спасибі, невідома і така близька — Вероніко!.. (Пауза.) Вероніко...

Вероніка. Вітер... боже мій, який вітер. (Хилить голову на стіл.)

Входить поволі фельдфебель, він стоїть мовчки біля

входу.

Капітан. Ви хотіли...

Мовчанка. Згодом капітан підносить ковнір і виходить із зем­лянки.

Фельдфебель. Вероніко, вже пізно.

Вероніка. Я спати не хочу, Дорку.

Фельдфебель. Це добре, Роню. Сьогодні ніхто спати не повинен. І саме тому, щоб ніхто не вснув... Нас іще сорок залишилося, Вероніко...

Вероніка. Знаю, що всіх чекає... про те, здається, згадував капітан.

Фельдфебель. Та не згадав про те, що в кожного сливе із цих сорока чекає теж якась Вероніка, а з нею, може, й Ванцьо, живий ще Ванцьо.

Вероніка. Так, я це знаю.

Фельдфебель.. То, може, не знаєш, що іноді одна людина, одна тупа людина...

Вероніка. Розумію, ця людина...

Фельдфебель. Це наш блискучий капітан, Ве­роніко!

Пауза.

Вероніка. Він — тупий, на твою думку?

Фельдфебель. Не знаю. Може, тупого я б так не зненавидів. Хоч — Вероніко...

Вероніка хвилипу стоїть мовчки, згодом підходить до чоло­віка та спирає голову на його грудях.

Вероніка. Я — люблю тебе, Дорку мій.

Фельдфебель(здивовано).

Роню!!!

Вероніка. Я — люблю тебе... {Ридає.)

Фельдфебель. Отак, капітан!..

Пауза.

Вероніка. Так, тупий капітан.

Фельдфебель. Роню, ти вже не самітна.

Вероніка. Так...

Фельдфебель. Ти — відчула це вже?

Вероніка. Так...

Фельдфебель. Роню, наш Ванцьо...

Вероніка.

Мовчи. Я вже — не самітна. Я вже (ше­потом) не самітна...

Фельдфебель(пауза). Слухай, Вероніко!

Вероніка. Я вже... Я — слухаю.

Фельдфебель. У тих сорока — вбили людину. Блиском своєї шаблюки капітан замінив їх у слухняпих лягавих собак. Оце такі вони поки що герої великого безглуздя. Нас, старших, залишилося тільки двоє: капі­тан і я.

Вероніка. І тому?

Фельдфебель. Тому треба шаблюку сховати у піхву.

Вероніка. Він цього не зробить.

Фельдфебель. І про це вспів тебе повідомити? Ну, та поки що — ми це зробимо, Вероніко!

Вероніка. Це значить...