Вежа з чорного дерева

Девіда це не переконало. До того ж він знав, що іншого від нього й не чекають. У глибині душі старий ні за чим не шкодував, хіба що за неможливим — за ще одним життям. У зовнішності Бреслі було щось від його буйної молодості. Він, звісно, ніколи не вирізнявся особливою вродою, але в ньому відчувалася якась шалена, диявольська сила, що постійно кидала виклик одношлюбності. Мабуть, невдачі переслідували його на кожному кроці, та він на це не вважав; був завжди егоїстом — і в ліжку, і поза ним; був неможливим, і тому в нього вірили. А тепер навіть ті, хто відмовлявся в нього вірити, були збиті з пантелику: він свого досяг — репутації, багатства, жінок, права залишатися таким, яким він завжди був; егоїзм став його ореолом, він мав власний світ, де задовольнялася будь-яка його примха, а від решти світу відгородився цілим лісовим морем. Таким, як Девід, що схильні дивитися на власне вжиття (і на творчість) як на логічний процес, у якому майбутнє залежить від розумного вибору сьогодні, це здавалося не зовсім справедливим. Звичайно, Девід усвідомлював, що сама закономірність ніколи не приведе до успіху, що випадковість і таке інше теж мусять відіграти свою роль, так само, як живопис дії і живопис моменту принаймні теоретично відіграють важливу роль у сучасному мистецтві. І все-таки образ, що виник під впливом зустрічі з Бреслі, стояв у Девіда перед очима: ти забезпечив себе всім, чим міг, для досягнення успіху; і ось підводиш голову й бачиш: на вершині слави стоїть, самовдоволено посміхаючись, старий сатир у килимкових пантофлях і з радістю посилає під три чорти здоровий глузд і розрахунок.

Об одинадцятій вони вже були en route[31].

Йшли довгою лісовою дорогою: дівчата попереду з кошиками, чоловіки за ними. Девід ніс синій складаний шезлонг, який Бреслі зневажливо називав портативною канапою для немічних старих. Миша, однак, наполягла, щоб вони взяли шезлонг з собою. Бреслі ніс перекинутий через руку плащ, на голові в нього була якась чудернацька стара панама з широкими крисами. З виглядом статечного феодала він показував ціпком то на тінисту гущавину, то на освітлені сонцем галявини, то на особливо варті уваги перспективи «свого» лісу. Розмова під час прогулянки наблизила Девіда до мети його поїздки. Тиша, якась дивовижна відсутність пташок. Як відобразити тишу на полотні? Або взяти театр. Чи звертав Девід увагу на те, яке враження справляє порожня сцена?

Проте в цю хвилину Девід думав більше про те, як все це можна використати у вступі до книжки. «Будь-хто, кому пощастило прогулятися з майстром...», ні: «...з Генрі Бреслі його улюбленим Пемпонським лісом, який і тепер щедро надихає художника...» Серпанок розвіявся, стало на диво тепло, паче стояв не вересень, а серпень. Чудовий день. Нема лиха без добра. Після вчорашнього бойового хрещення підкреслена люб'язність старого була особливо приємна. Вплив бретонської середньовічної літератури на дух, якщо не на символіку картин, створених у Котміне, був загальновизнаним, хоча, як свідчили Девідові пошуки, Бреслі рідко висловлювався на людях про те, наскільки значним був цей вплив. Перед від'їздом Девід погортав довідкову літературу, але поки що не виказував своєї обізнаності. За уривчастою, лаконічною мовою Бреслі ховалася глибока ерудиція. Старий пояснив, як завжди, досить недоладно, чому раптом у дванадцятому-тринадцятому століттях виникло таке захоплення романтичними легендами, така зацікавленість таємницею острова Британія (щось на зразок Дикої Півночі, га? Чим лицарі не ковбої?), чутки про який поширилися по Європі завдяки його французькому тезці, чим і пояснюється тогочасний спалах захоплення темами кохання, пригод і чаклунства, а також значення цього колись неозорого лісу, яким вони йшли (у Кретьєна де Труа він називається не Пемпонським, а Броселіандським), як місця дії; як виник закритий англійський сад середньовічного мистецтва, що означала незвичайна туга, яку уособлювали мандрівні лицарі, викрадені красуні, дракони й чаклуни, Трістан, Мерлій і Ланселот...

— Дурниці все це,— промовив Бреслі.— Шматок звідси, шматок звідти. Самі знаєте. Лише те, що необхідно. Що наштовхує на думку. Точніше — стимулює.— Потім він перейшов до Марії Французької та «Елідюка».— З біса гарна казка. Кілька разів перечитував. Як ім'я того шахрая-швейцарця? Юнг, здається? Це схоже на його витівки. Прадавня символіка й таке інше.

Дівчата звернули на вужчу й більш затінену доріжку. Бреслі й Девід ішли кроків сорок позаду. Старий показав на них ціпком.

— Скажімо, оці дівчата. Наче з «Елідюка».