Вежа з чорного дерева

Старий слухняно, мов сором'язливий хлопчик, ухопився за край столу. Ледве тримаючи рівновагу, звівся на ноги й, хитнувшись, похилився над столом. Девід підбіг з другого боку. Раптом старий упав назад у крісло. Вдвох вони все-таки підвели його. Лише коли почали вести до сходів, зрозуміли, який то він п'яний. Здавалося, він втратив тяму. Очі були заплющені, лише ноги, чи то інстинктивно, чи то за давньою звичкою, човгали по підлозі. Миша зняла з нього краватку, розстебнула верхні гудзики на сорочці. Нарешті якось витягли його нагору по сходах і завели до кімнати, що містилася в західному крилі будинку.

У кімнаті стояли двоспальне й односпальне ліжка. На останньому лежала Химера; вона встала, щойно вони увійшли. Дівчина була в тій самій чорній сукні, але поверх неї надягла ще білий джемпер. Тут на стінах Девід теж побачив живопис і малюнки, а на столі під вікном, що дивилось на захід, стояли банки з пастелями та олівцями.

— Ох, Генрі. Старий ти пустун.

Миша звернулася до Девіда:

— Тепер ми самі впораємось.

— Ви певні?

— Туалет,— промимрив Бреслі.

Далі за ліжками були двері, до яких дівчата підвели старого. Всі троє зникли за дверима. Девід стояв розгублено, не знаючи, що йому робити. Випадково погляд його зупинився на картині, яка висіла над ліжком. Це був І Ірак — Девід уже десь бачив репродукцію. Мабуть, картина була зареєстрована серед приватних колекцій, проте йому ніколи не спадало на думку, що власником її може бути Бреслі. «Яка глупота з мого боку,— подумав Девід іронічно,— прикриватися іменем Брака, натякати на зв'язок з цим художником, намагаючись захиститися від старого». Химера вийшла з ванної кімнати й причинила за собою дворі. Знову несумісні речі: в одному кінці кімнати — картина, що її на будь-якому аукціоні оцінять шестизначною цифрою, а в протилежному — нікчемна й недоладна істота. З ванної долинув якийсь звук; це блював старий.

— З ним щовечора отаке буває?

— Іноді.— На її обличчі з'явилася бліда посмішка.— Річ не в вас. В інших.

— Може, допомогти роздягнути його?

Вона заперечливо похитала головою.

— Не турбуйтеся, прошу вас. Ми вже звикли.— Девід стояв, вагаючись. Вона додала: — Справді.

Він хотів сказати, як високо оцінює те, що вони роблять для старого, і раптом відчув, що йому забракло слів.

— Ну що ж... побажайте на добраніч... Не знаю, як її справжнє ім'я.

— Ді. Діана. На добраніч.

— І вам теж.

Вона міцно стулила губи й сухо кивнула у відповідь. Девід вийшов з кімнати.

Девід лежав на ліжку в піжамі й, зіпершись на лікоть, відсутнім поглядом дивився в книжку — детектив, який купив іще дорогою. Він вважав, що слід бути готовим на випадок, якщо дівчата потребуватимуть його допомоги. Хоч він і відчував утому, про сон годі було думати. Навіть читати не міг. Треба заспокоїтись. Що й казати, вечір винятковий. Девід уперше із задоволенням згадав про те, що Бет не поїхала з ним. Для неї це було б занадто, вона скипіла б. А якщо по правді, то старий нападав дуже невміло й водночас розкрив усі свої слабкі сторони. Власне, це все одно, що мати справу з вередливою дитиною. А от Миша, тобто Діана, чудово дала йому раду. Оце дівчина. Та й подруга теж, мабуть, краща, ніж здається. Є в ній якась вірність, своєрідна мужність. Лише тепер він оцінив вагу Діаниного слова, точність її суджень. Йому так допомогла її рівновага. Цікаво, якої вона про нього думки. Згадалася скептично-жартівлива розмова з Бет про те, чи виправдає старий свою репутацію. Бет пригрозила, що вимагатиме повернути їй гроші, коли старий хоч зо два рази не спробує її обійняти. Що ж, принаймні це Девід з'ясував. Буде про що розповісти вдома. Він знову вирішив зосередитись на детективі.

Минуло хвилин двадцять, відколи він залишив дівчат наодинці з їхнім тираном. В домі було тихо. Аж ось він почув, як хтось вийшов із спальні Бреслі, потім під легкими кроками зарипіла підлога в коридорі. Перед дверима Девідової кімнати звуки затихли. Хвилина чекання, потім тихий стукіт у двері.

— Увійдіть.

У прочинених дверях з'явилася голова Миші.

— Я побачила, що у вас світиться. Все гаразд. Він заснув.

— Я й не думав, що він так сп'янів.

— Часом доводиться дозволяти. А ви добре трималися.

— Дякую, що попередили.

— Завтра він каятиметься. І буде покірний, мов ягня.— Вона посміхнулась.— Сніданок годину на дев'яту? А втім, спіть скільки завгодно.

Дівчина зібралась іти, але Девід зупинив її.

— Ніяк не второпаю, що означали його останні слова: «Вежа з чорного дерева».

— А...— Вона посміхнулась.— Нічого. Це в нього пунктик такий.— Вона схилила голову набік.— Це те, що, на його думку, прийшло на зміну вежі з слонової кості.

— Абстракція?

Вона заперечливо хитнула головою.

— Все те, що не подобається йому в сучасному мистецтві. Те, що невиразне, бо художник боїться бути зрозумілим... Ви здогадуєтесь, що я хочу сказати. Це місце, куди звалюєш усе, чого не можеш зрозуміти через старість. Не беріть на свій рахунок. Він може пояснити свою думку, лише вдаючись до образливих слів.— Вона знову посміхнулася, все ще виглядаючи з-за дверей.— Гаразд?

Девід теж відповів усмішкою і кивнув.