Читаем Вежа з чорного дерева полностью

Дівчина пішла не до старого, а далі по коридору. Незабаром тихенько стукнули двері, які вона зачинила за собою. Шкода, Девідові хотілося поговорити з нею довше. Згадав, як був викладачем: одні студентки тобі подобаються, іншим ти подобаєшся. До певної міри атмосфера в Котміне нагадувала йому про часи, коли в його життя ще не ввійшла Бет. Не те, щоб він надто захоплювався студентками. В душі Девід був одруженим чоловіком задовго до того, як одружився.

Він почитав трохи, потім вимкнув світло і, за своєю звичкою, відразу поринув у сон.


Миша мала рацію. Каяття почалося, щойно Девід о дев'ятій спустився вниз. Бреслі зайшов у вітальню з боку саду тоді, коли Девід нерішуче зупинився в кінці сходів, не знаючи, куди подадуть сніданок. Девід не підозрював, як швидко можуть відновлювати сили люди, що п'ють усе своє життя. Старий видався йому на диво бадьорим і чепурним у світлих штанах і синій спортивній сорочці.

— Мій любий. Мені страшенно прикро за вчорашнє. Дівчата кажуть, я дозволяв собі жахливі грубощі.

— Нічого подібного. Повірте моєму слову.

— Набрався як чіп. Геть утратив форму.

Девід усміхнувся.

— Все вже забулося.

— Це моя біда, скажу вам. Ніяк не навчуся вчасно зупинятися.

— Не беріть до серця,— сказав Девід і потиснув простягнуту руку старого.

— Дуже великодушно з вашого боку, любий мій.— Бреслі затримав Девідову руку в своїй, в очах його промайнула посмішка.— Мабуть, я вас краще зватиму Девідом. Прізвища в наш час уже нафталіном тхнуть. Як ви гадаєте?

Він вимовив «нафталіном тхнуть» так, наче це був якийсь сміливий новомодний жаргон.

— Будь ласка.

— Чудово. А мене називайте Генрі. Домовились? А тепер ходімо поснідаємо. Вранці ми їмо, як з корита, в кухні.

Поки йшли до кухні, Бреслі сказав:

— Дівчата пропонують невеличкий déjeuner sur l'herbe[30]. Непогана ідея, га? Влаштувати пікнік? — Надворі сяяло сонце, над кронами дерев висів прозорий серпанок.— Пишаюся своїм лісом. Варто глянути.

— З великим задоволенням.

Схоже було на те, що дівчата вже давно повставали й кудись зникли. Як з'ясувалося — поїхали в Плелан, сусіднє село, за харчами... і водночас — принаймні так здавалося Девідові — дати старому можливість покаятися. Після сніданку він показав гостеві свої володіння. Бреслі пишався своїм городом, хизувався знаннями — мабуть, надбаними недавно — різноманітних агрономічних заходів, сипав назвами рослин. Обійшовши східне крило будинку, вони побачили Жан-П'єра, який щось сапав. Девід слухав його розмову з Бреслі про хворобливе тюльпанове дерево і про те, як його лікувати, і знову із задоволенням думав, що вчорашній напад люті — виняток, а не характерна риса в житті старого. Було видно, що він звик до Котміне й до навколишньої природи. Коли вони, оглянувши город, перейшли в сад, старий пригостив Девіда стиглою грушею, пояснив, що її слід їсти просто з дерева, а потім, підтверджуючи враження гостя, сказав, що, як дурень, засидівся в місті, а тепер йому вже недовго втішатися природою. Девід, проковтнувши шматочок груші, запитав, чому Бреслі так пізно потягло на природу. Старий зневажливо пирхнув, невдоволений собою, ткнув ціпком у падалицю.

— Сука Париж, друже. Вам знайомі ці рядки? Граф Рочестерський, якщо не помиляюсь. «Хоч і в нужді хай там живеться, та посадить зерно земля знайдеться». Точно. Цим усе сказано.

Девід усміхнувся. Рушили далі.

— Треба було одружитися. Дешевше обійшлося б.

— Але й втратили б чимало?

Старий знову невдоволено пирхнув.

— Що одна, що п'ятдесят. Хіба не так?

Він, здавалося, не відчув іронії власних слів: сам він і досі не погоджувався на одну. Неначе по сигналу, в ту ж мить на приватній дорозі, що вела у зовнішній світ, з'явився маленький білий «рено». За кермом сиділа Миша. Вона махнула їм рукою, але не зупинилась. Девід і Бреслі повернули назад до будинку. Старий показав ціпком услід машині.

— Заздрю вам, хлопці. В мої молоді роки вони були по такі.

— А я гадав, що в двадцяті роки дівчата були осяйними красунями.

Старий підняв ціпок на знак категоричного заперечення.

— Чистісінька вигадка, друже мій. Ви навіть уявити собі не можете. Півжиття умовляєш, щоб лягла з тобою в ліжко. Потім півжиття шкодуєш про це. А то ще трипер підхопиш від якоїсь шльондри. Собаче життя. Не знаю, як ми його витримали.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Шантарам
Шантарам

Впервые на русском — один из самых поразительных романов начала XXI века. Эта преломленная в художественной форме исповедь человека, который сумел выбраться из бездны и уцелеть, протаранила все списки бестселлеров и заслужила восторженные сравнения с произведениями лучших писателей нового времени, от Мелвилла до Хемингуэя.Грегори Дэвид Робертс, как и герой его романа, много лет скрывался от закона. После развода с женой его лишили отцовских прав, он не мог видеться с дочерью, пристрастился к наркотикам и, добывая для этого средства, совершил ряд ограблений, за что в 1978 году был арестован и приговорен австралийским судом к девятнадцати годам заключения. В 1980 г. он перелез через стену тюрьмы строгого режима и в течение десяти лет жил в Новой Зеландии, Азии, Африке и Европе, но бόльшую часть этого времени провел в Бомбее, где организовал бесплатную клинику для жителей трущоб, был фальшивомонетчиком и контрабандистом, торговал оружием и участвовал в вооруженных столкновениях между разными группировками местной мафии. В конце концов его задержали в Германии, и ему пришлось-таки отсидеть положенный срок — сначала в европейской, затем в австралийской тюрьме. Именно там и был написан «Шантарам». В настоящее время Г. Д. Робертс живет в Мумбаи (Бомбее) и занимается писательским трудом.«Человек, которого "Шантарам" не тронет до глубины души, либо не имеет сердца, либо мертв, либо то и другое одновременно. Я уже много лет не читал ничего с таким наслаждением. "Шантарам" — "Тысяча и одна ночь" нашего века. Это бесценный подарок для всех, кто любит читать».Джонатан Кэрролл

Грегори Дэвид Робертс , Грегъри Дейвид Робъртс

Триллер / Биографии и Мемуары / Проза / Современная русская и зарубежная проза / Современная проза