Вежа з чорного дерева

З технічного боку малюнок справляв гарне враження, хіба що бракувало індивідуальності. Стриманість була приємною рисою характеру дівчини, але на папері ця стриманість оберталася холодністю, за якою вгадувався надмір старанності і щось voulu[45]. Девід був трохи здивований тим, що лінії малюнка аж ніяк не нагадували стрімких, твердих, енергійних ліній Бреслі. Порівнював Девід не по пам'яті, бо шарж на Химеру в стилі Лотрека, викинутий старим, знайшовся в цій самій теці. В малюнкові Бреслі відчувався поспіх, але жива лінія свідчила про природжену майстерність. Девід, звісно, похвалив дівчину, запитав про звичайні в таких випадках речі: чим вона зараз займається, що їй краще вдається. Химера поставила платівку. Він сподівався почути поп-музику, а почув Шопена. Тиха мелодія зовсім не заважала розмові.

Далі йшли акварелі. Нічого конкретного, просто набір кольорів, якими Девід теж користувався. Ці малюнки сподобались йому більше: один чи два відтінки, контрасти. В цьому принаймні був якийсь пошук, не те, що старанно виконані етюди олівцем. Миша підійшла до шафи біля стіни навпроти і повернулася з чотирма полотнами.

— Доводиться ховати їх від Генрі. Вибачайте, якщо вони нагадають вам невдалі роботи Девіда Уїльямса.

Вона оглянулася, де б їх повісити, потім зняла зі стіни малюнок олівцем і подала його Девідові. Гвен Джон. Девід нарешті зрозумів, хто позував художниці. Це був Генрі, десь у Девідовому віці. Він сидів прямий, мов струна, в дещо неприродній позі, набундючений, незважаючи на буденний одяг,— затятий молодий модерніст кінця двадцятих років. Миша повернула лампу так, щоб вона освітлювала вибране місце. Девід поклав знятий зі стіни малюнок на стіл.

Полотна, які вона показала, нічим особливим не нагадували йому власних робіт, хіба що витончено-точною абстракцією і невеликим розміром, який він сам полюбляв. Може, він і не помітив би свого впливу, коли б вона про це не сказала. Але якість виконання (а на цьому він розумівся чудово) і оригінальність окремих вирішень самі впадали в око.

— Тепер зрозуміло, чому вас прийняли до коледжу.

— Іноді здається, що вдалося, іноді — що ні.

— Все гаразд. Вдалося.

— Продовжуйте,— втрутилася Химера.— Скажіть їй, які чудові ці бісові картини.

— Не можу. Заздрість бере.

— Вона просить всього по п'ять сотень за штуку.

— Ен, не дурій.

— Давайте подивимось ще он ту, поруч з ескізом,— запропонував Девід.

Ескіз зображував троянду, що в'ється на тлі стіни. На картині переплелися рожеві, сірі та кремові кольори — небезпечна палітра, проте авторці вдалося уникнути небезпеки. Він і сам не наважився б використати ці надто сентиментальні й невиразні кольори. В Девідовій палітрі переважали інші, такі, які носила сьогодні Миша — осінь і зима.

Хвилин двадцять розмова точилася навколо живопису: яку техніку застосовує Девід, якими матеріалами користується, як у нього відродився інтерес до літографії, як він «вирощує» свої ідеї... Розповідав Девід, як колись перед студентами, хоч і відчував, що трохи відвик від фахового викладу. Бет завищи була поруч і не потребувала його пояснень, сприймаючи все з півслова. До того ж вони працювали в різних стилях. Свідомо й підсвідомо він розумів, у якому напрямку працює Миша. Тут він бачив аналогію з власними творчими пошуками. Правда, вона робила це по-жіночому, з декоративним ухилом. Її більше цікавило відтворення текстури й сполучення кольорів, а не форма, і абстракцію свою вона виводила скоріше від природного їх поєднання, а не штучного. Генрі, сказала Миша, вплинув на неї своїм твердженням, що колір можна намалювати без фарби. Дівчина багато чого навчилася, намагаючись довести протилежне.

Девід сів у крісло, дівчата — напроти нього на канапу. Він дізнався ще більше про їхні сім'ї та їхню дружбу. За мовчазною угодою, Генрі й сьогоднішній день покищо обминали. Знову найбільше говорила Химера. Вона смішно розповідала про своїх жорстоких і фанатичних батьків, про те, як бунтували її брати й молодша сестра, про те пекло, на яке перетворилися її дитинство та юність в бідняцьких кварталах Ектона. Розповідь Миші була стриманішою. Начебто одиначка. Батько — власник невеличкого машинобудівного заводу в Суїндоні. Мати — жінка з «художнім» смаком, має антикварну крамницю в Хангерфорді. Це в неї щось на зразок хобі. У них там розкішний будинок, вставила Химера, в георгіанському стилі. Такий шикарний. «Сім'я досить багата,— подумав Девід.— Батьки, мабуть, надто інтелігентні, щоб належати до типових провінціалів». Помітив він і те, що дівчина розповідала про них стримано.

В кімнаті запанувала тиша. Девід саме розмірковував, як непомітно перевести розмову на сьогоднішній день і на майбутнє, коли Химера встала й підійшла до нього.

— Я вже йду спати, Девіде. А ви ще могли б посидіти. Ді — нічна пташка.

Химера послала йому поцілунок рукою і вийшла з кімнати. Вона зробила це так раптово й відверто, що Девід розгубився. Миша сиділа, опустивши очі. Вона теж зрозуміла — подруга навмисне залишила їх наодинці.

— Стомилися? — запитав Девід.