Вежа з чорного дерева

На обличчі дівчини з'явилася бліда посмішка.

— Може, тому, чому досі не говорила вам про це? Крім того, я вже й так самовільно втрутилася в життя одного відомого художника.

Девід раптом подумав, як багато залежить від випадку в житті людини. Як мало було потрібно — одне слово, телефонний дзвінок — і вони зустрілися б. «А якби зустрілися,— думав він,— що тоді? В Лондоні сталося б те саме, що й тут?» Цього він не знав. Але знав інше: зараз вони одні й ця зустріч таїть у собі ще більшу небезпеку; до нього наближається щось неминуче. Він уже досить добре знав її і здогадався, чому тоді вона не сказала того єдиного слова. На заваді стала не стільки сором'язливість, скільки гордість. У каталозі була вміщена його фотографія, згадувалося про те, що він одружений і має дітей. Можливо, вже тоді вона уникала отих ускладнень. А щоб не мати їх, найкраще ні з ким не знайомитись.

— Шкодуєте, що ми тоді не зустрілися?

— Тепер уже пізно шкодувати.

Знову мовчанка. Дівчина нахилилася, уткнулась обличчям у коліна. Девід боявся, що вона заплаче, й водночас хотів цього. Раптом вона стрепенулася. Ніби дійшовши якогось висновку, опустила ноги на підлогу і встала. Підійшла до столу. Погляд її затримався на теці з малютками, потім вона перевела його на вікно, вдивляючись у ніч.

— Вибачте. Ви не для цього сюди приїхали.

— Мені дуже хотілося б допомогти вам.

Вона почала зав'язувати тасьомочки на теці.

— Ви вже й так допомогли. Більше, ніж вам здається.

— Щось не схоже на те.

Хвилину чи дві вона мовчала.

— Що ж, на вашу думку, мені робити?

Девід завагався, потім, усміхаючись, відповів:

— Може, знайти когось такого, як я? Тільки неодруженого? Якщо це не так уже безнадійно.

Вона зав'язала останню пару тасьомочок.

— А Генрі?

— Він не має права руйнувати людське життя, навіть коли б він був Рембрандтом.

— Я не певна, що воно вже не зруйноване.

— Це говорите не ви, а ваш жаль до себе.

— Страх.

І це не ви.— Вона знову втупилася в темряву за вікном.— Я знаю, він страшенно боїться втратити вас. Сам казав. Перед вечерею. Але ж він втрачав жінок усе своє життя. Мабуть, звик до цього більше, ніж ви уявляєте. І потім, можна було б якось полегшити справу. Принаймні знайти йому когось, щоб допомагав у студії.

В цю хвилину Девід почував себе зрадником. Але ж і діло, заради якого він це робить, благородне. Дівчина взяла теку, поклала на місце, підсунула дерев'яний стілець ближче до середини столу. Далі стояла, не знімаючи рук зі спинки стільця, не повертаючись до Девіда.

— Це не безнадійно, Девіде. Але де його шукати?

— Відповідь ви знаєте.

— Сумніваюся, що мене знову приймуть до коледжу.

— Я міг би це легко з'ясувати. Після повернення.

Вона перейшла до канапи, стала за нею, подивилася звідти на Девіда.

— Можна вам написати? Якщо я...

— Генрі має адресу. Пишіть будь-коли. Цілком серйозно.

Дівчина опустила погляд. Девід зрозумів, що йому теж слід встати. Вона зав'язала теку і далі стояла. Це був натяк: уже пізно, зустріч закінчено. Водночас Девід відчував, що вона не хоче, аби він ішов, та й сам він цього не хотів: відчував, що за видимістю щирості, за порадами, які він як викладач давав їй як студентці, ховалася невисловлена правда. Обоє думали про одне й те ж саме, і, здавалося, повітря в кімнаті наповнене почуттям. Воно було в її постаті, що ледь вимальовувалася проти світла від лампи за спиною дівчини, в мовчанні, у ліжку, що стояло в кутку, в тисячах привидів, які ховалися в кімнатах старого будинку. Девіда приголомшила швидкість, з якою з'явилося це почуття, наче воно діяло самостійно, а його, Девіда, тут взагалі не було. Воно не визнавало ні бар'єрів, ні перепон, звільняло правду й бажання від їхньої звичної оболонки. І Девід бажав цієї правди і справдження свого бажання, він читав думки дівчини, мчав навпростець, гнаний цим гострим бажанням, яке заполонило його тіло й душу. Думка про те, що ось-ось настане завтрашній день і покладе кінець усьому, була нестерпною. Треба за всяку ціну затримати цю мить, хоча йому і ніяково, хоча й доведеться трохи поступитися своєю гідністю. Батьківські поради, які він давав дівчині, виявилися всього лише голим королем.

— Мені пора,— пробелькотів Девід.

Вона посміхнулася до нього просто й невимушено, наче все, про що він думав, було виплодом його власної фантазії.

— Я звикла до прогулянок у саду. Як Мод[46]. Перед сном.

— Це запрошення?

— Обіцяю більше не говорити про себе.

Затаєне напруження зникло. Дівчина підійшла до шафи, вийняла з неї плетену кофту. Повертаючись, на ходу надягла її, поправила пасмо волосся. Усміхнена, жвава.

— Ваші туфлі не промокають? Роса тепер густа.

— Не промокнуть.