Вибране

Він у розпачі.Він не може в собі затриматись.Він, мов свічечка, по сльозігріє скульптора серце.З нього висотують жили.Його оголюють,і не подітись від очей зненависних,і п’ятий не знайти куток.О таїнствонародження й сконання!Ці пружні пальці,що взяли йогопоперек горла:передайся ввесьв чужі холоднізсатанілі очі.Піддатливий, мов глина,не знайде,за що вхопитись.Терпне мертве тіло,

і вже, мембрановий,натурщик остигаєна гострій, ніби шпиль,колючій ноті.

VI.1963

«Вона хилиталася цілий день...»

Вона хилиталася цілий день.Упокорилась вітрові.Упокорилась дощеві.Упокорилась сонцеві.І всі манили її,кликали за собою,а вона угору росла,біла рожа.Ранні роси ту рожу зрошують.Ранні діти її дитинятьі долоні її долонятьі пригублюють губи.А тоді, коли день проходить,а тоді, коли ніч минає,

коли знову світає день —все іде по-старому:діти дитинять її,губи — пригублюють,ярна зірка робить їїнічницею.А вонаугору росте.

VIII.1964

«Небо. Кручі. Провалля. Вода...»

Небо. Кручі. Провалля. Вода.Сонце. Чайки. Високі хвиліпоглинає загусла даль.Ми — рибалки спочилі.Шебершать однокрилі сосни.Морок лагідно землю обліг,як джерельця, струміли коси,поміж пальців окляклих моїх.Гострі плечі. Червоно-чорнаковдра вечора на ногах.

Пароплав заніміло прочохкав,в баранці загортаючи гамір.Потім — Господи, не доведи! —небокрай закушпелило виблий,видавалось: росли з водилячні ноги, як білі риби.Зорі пахли живицею. Нічпахла водорістю, і в прорубз жальним свистом спускались вогні,до світіння розжаривши вохру.Морс, наче ведмідь в барлозі,ще не маючи спокою,губить колений глицею зір,доброзичливий рокіт.Темінь всмоктували гаї,прохолоду хлипку ковтали.О твої солов’ї!О любов’ю воложені губи!І човнами слованепорочні

між наспропливали.

VII.1962

«Дні стали сторч. І рік — мов чорний бір...»

Дні стали сторч. І рік — мов чорний бірпростер у хмари голову колючу.Він над минулим дибиться, як круча,і шлях заслав — майбутньому всупір.Мій ангеле, страждання проводир,знеси мене над хвилю ту летючу,нехай востаннє спогадом омучусвій зір. І з кручі — прямо в водовирпотомних літ. Хай вік схолов, мов лід —ще довгий встид подовжить хвилю лету,нема кінця суворому поету,немає краю. Ні віків, ні літ,ні миті вже не вистане — рушаю —і перебіжне обрій озираю.

X.1965

Пісня конфедератів