Вибране

«На Лисій горі догоряє багаття нічне...»

На Лисій горі догоряє багаття нічнеі листя осіннє на Лисій горі догоряє.А я вже забув, де та Лиса гора, і не знаю,чи Лиса гора впізнала б мене.Поро вечорова, поро тонкогорлих розлук!

І я вже не знаю, не знаю, не знаю, не знаю,чи я ще живий чи помер чи живцем помираю,бо все відгриміло, відгасло, відграло довкруг.І ти — наче птаха — понад безголів’ям летиш,над нашим, над спільним, понадсвітовим безголів’ямПробач. Я не буду. Це просто прорвалось

знечів’я…Коли б ти лиш знала, о як ти ще й досі болиш…І досі ще пахнуть журливі долоні твої,і губи — гіркі — аж солоні — подосі ще пахнуть,І тінь твоя, тінь проліта — схарапудженим птахом,і глухо, як кров ув аортах,

солоні гримлять солов’ї.

«Наді мною синє віко неба;..»

Наді мною синє віко неба;сіро-чорна шлакова трунагеть обшила душу. Так і треба:вже остання лопнула струна,вкрай напнута сподіванням. Досить.

Бо немає стерпу. Твій кінецьумовляє, научає, просить:згинь, коли спромога. Хай їм грецьтим літам, що будуть непрожиті.То ж бери собі останній шлюб,бо не зійде на каменю житоі сухий не розів’ється дуб.

«Ти десь живеш на призабутім березі...»