Відкрите суспільство та його вороги

Але ми й досі не здобули повної відповіді на наше запитання про функції філософа в державі. Радше змінилася сама постановка питання, і тепер перед нами стоїть аналогічна проблема практичних політичних функцій шамана чи цілителя. Платон, певно, переслідував якусь конкретну мету, коли запроваджував спеціалізоване філософське навчання. Отже, нам слід шукати неминущі функції правителя, що були б аналогічні тимчасовим функціям законодавця. Схоже, сподіватись виявити таку функцію можна лише у сфері вирощування панівної раси.

VI

Найкращий спосіб збагнути, навіщо в ролі постійного правителя потрібен філософ — запитати: «Що станеться, згідно з Платоновими поглядами, з державою, якою не буде постійно правити філософ»? На таке запитання Платон дає чітку відповідь. Якщо охоронці держави, навіть найдосконалішої, необізнані з піфагорейською мудрістю та Платоновим числом, тоді рада охоронців, а з нею і держава, неминуче деградує.

Расизм, таким чином, посідає набагато важливіше місце у Платоновій політичній програмі, ніж можна гадати на перший погляд. Точнісінько як Платонове расове чи шлюбне Число забезпечує тло для Його описової соціології, «тло, на якому намальовано Платонову філософію історії», за висловом Дж. Адама, так само воно створює тло для Платонової політичної вимоги, що верховна влада має належати філософам. Після того, що було сказано в розділі 4 про тваринницькі чи скотарські корені Платонової держави, ми, певно, не будемо геть приголомшені відкриттям, що цар — це цар-пастух. Втім, декого ще може здивувати, що філософ виявляється філософом-пастухом. Необхідність наукової, математично-діалектичної та філософської опіки не останній з аргументів на користь верховної влади філософів.

У розділі 4 ми показали, як ретельно було розвинуто і якого значення надавалося на початку «Держави» проблемі винищення «сторожових собак» в людській подобі. Але досі ми не виявили жодної правдоподібної причини, чому справжній та абсолютно компетентний філософ мав би стати вправним політичним селекціонером і з успіхом застосовувати своє мистецтво. І все-таки, кожний, хто розводить собак, коней чи птахів, знає — раціональне вирощування неможливе, коли немає зразка, мети, яка б скеровувала його зусилля, ідеалу, котрого він може спробувати досягти шляхом спарювання і селекції. Без такого стандарту він не зможе визначити, хто з потомства «досить добрий», не скаже, в чому полягає різниця між «добрим потомством» і «поганим потомством». Але цей стандарт якраз відповідає Платоновій «ідеї» раси, яку він сподівався виростити.

Як лише справжній філософ, діалектик може, згідно з Платоном, бачити божественний оригінал держави, так само лише справжній діалектик здатний побачити божественний оригінал — «форму» чи «ідею» Людини. Тільки він спроможний скопіювати цю модель, спустивши її з Неба на Землю³⁵

, і там втілити її. Неправильно, як це дехто робить, гадати, ніби ця царствена «ідея» — «ідея» Людини — виражає те, що є спільним для всіх людей. Вона — не універсальне поняття «людина», а радше богоподібний оригінал людини, незмінна надлюдина, надгрек і надгосподар. Філософ повинен спробувати втілити на землі те, що Платон змальовує як расу «найбільш сталих, мужніх і в межах можливого наймиловидніших... народжених від шляхетних батьків і з характером, що вселяє трепет»³⁶. Ця раса повинна складатися з чоловіків та жінок, «богоподібних, якщо не божественних... досконало виліплених»³⁷ — шляхетна раса, природою призначена для царювання та панування.

Ми бачимо, що дві основні функції філософа-царя аналогічні: він повинен копіювати божественні оригінали держави та людини. Лише він один має здатність і бажання «втілити в окремій людині, а також і в державі свої небесні видіння»³⁸.