Відкрите суспільство та його вороги

Цей важливий уривок був абсолютно правильно названий ключем до розуміння всієї Платонової праці. Слова «та, гадаю, й роду людському», на мою думку, відіграють порівняно маловажливу роль у цьому фрагменті. Втім, їх слід прокоментувати, бо звичка ідеалізувати Платона призвела до витлумачення⁴⁶, згідно з яким Платон мовить тут про «гуманність», поширюючи обіцянку порятунку з міст на «людство в цілому». У цьому зв'язку слід зауважити, що етична категорія «гуманності», яка стоїть над національними, класовими та расовими відмінностями, абсолютно непритаманна Платонові. Фактично, у нас є достатні докази Платонової ворожості до егалітарного вчення — ворожості, що стає очевидною з його ставлення до Антисфена

⁴⁷, давнього Сократового учня та приятеля. Подібно до Алкідама та Лікофрона, Антисфен також належав до школи Горгія, чиї егалітарні теорії він, на мій погляд, розвинув у вчення про братство усіх людей та про загальну імперію людей⁴⁸

. Платон критикує це вчення в «Державі», співставляючи природну нерівність греків і варварів з нерівністю панів і рабів. Вийшло так, що цю критику запропоновано⁴⁹ безпосередньо перед аналізованим нами ключовим уривком. З цієї та іншої причин

⁵⁰, певно, можна обгрунтовано припустити, що Платон, коли говорив про плевели зла в людській расі, мав на увазі теорію, з якою його читачі на той час уже були достатньо обізнані,— свою теорію, що добробут держави залежить, зрештою, від «природи» окремих представників правлячого класу, а їхня природа і природа їхньої раси, або їхніх нащадків, у свою чергу зазнає загрози з боку зла індивідуалістичного виховання і, що важливіше, расового виродження. Платонове зауваження з прозорим натяком на суперечність між божественним спокоєм та злом перемін і загнивання провіщає розповідь про Число і Падіння людини⁵¹

.

Отже цілком зрозуміло, що Платон мусив згадати свій расизм у цьому ключовому фрагменті, де він проголошує свою найважливішу політичну вимогу. Бо без «справжнього і абсолютно компетентного філософа», навченого всіх точних наук, необхідних як передумова євгеніки, держава загине. У розповіді про Число і Падіння людини Платон повідомляє, що найперший і фатальний гріх недогляду звироднілі охоронці сподіють, коли занедбають євгеніку, загублять інтерес до пильнування і дотримання чистоти раси: «Відтак будуть призначені правителі, котрі зовсім непридатні до ролі охоронців, а саме — пильнувати й випробовувати метали в поколіннях (ті самі, що й у Гесіодових) — золото, срібло, бронзу та залізо»⁵².

До всього цього призведе нехтування таємничим шлюбним Числом. Поза всяким сумнівом, що Платон сам вигадав це число. (Воно передбачає чисту гармонію, яка, у свою чергу, містить у собі припущення стереометрії— нової науки для того часу, коли Платон писав «Державу».) Отже ми бачимо, що ніхто, крім самого Платона, не знав секрету і не володів ключем до виховання справжнього класу охоронців. Отже можливий лише один висновок: філософ-цар — це сам Платон, а «Держава» — пред'явлення Платоном прав на царську владу, на яку він заслуговує, оскільки, на його думку, він поєднав у собі філософа і нащадка мученика Кодра, останнього афінського царя, котрий, згідно з Платоном, пожертвував собою «заради збереження царства для своїх дітей».

VIII