Вікінг у моєму ліжку

Одне з Джонсонових чад сховалося за батьковою спиною. Найменше маля затисло носа і смикнуло пані Джонсон за рукав.

— Мамусю, мамусю, мені здається, що корова щойно пока…

— Так, золотце, — урвала дитину пані Джонсон. — Я знаю.

— Сьогодні маємо бенкет, — вів далі Сіґурд. — Багато їсти. Ням-ням.

Пан Еліс скрушно зітхнув. Кілька хвилин тому він волів, щоб Сіґурд і досі був з ними. І ось Сіґурд повернувся, а пан Еліс був би вже радий, аби той пішов на дно разом із човном, буль-буль.

— Зою, прошу вивести надвір Сіґі й корову, — звелів він. — Поясни, чому ми не приносимо в жертву корів, і з’ясуй, заради Бога, звідки він її привів. Відведи її назад, поки нас не запроторив у тюрягу якийсь фермер. А я тут усе залагоджу.

Пан Джонсон розреготався. Він підвівся зі стільця, схопив пана Еліса за руку й приязно її потис.

— Прошу вибачення. Я тепер вам дійсно вірю. Цей Сіґі просто мусить бути справжнім вікінгом. Хіба що він найтупіший бовдур, якого я будь-коли бачив. Та все одно це фантастика. Питання тільки в тому, чи маєте ви вільний номер для нашої родини? Ми дуже хотіли б пожити разом зі справжнім вікінгом, правда ж?

Пані Джонсон глянула на купу посеред підлоги.

— Якщо тільки звідси заберуть корову.

Пан Еліс квапливо почав виштовхувати з кімнати збентежену корову.

— Звичайно, нема мови. Тим паче, що ця корова вже тижнями не сплачує рахунки, — пожартував він.

Пані Тиблетовата важко зітхнула, коли пан Еліс разом із Зоєю побіг діставати ключі й застелювати ліжка. Вона бачила, що всі заклопотані, тому тихенько взялася готувати спільну вечерю.

Коли настав час лягати спати, родина Елісів була цілком виснажена.

Пан Еліс поцілував перед сном дітей.

— Я мушу попросити пробачення. Мені дійсно жаль, що я посадив Сіґурда на човен.

Зоя міцно пригорнулася до батька.

— Усе гаразд, татку. Адже він повернувся до нас, правда?

— Це точно, — погодився пан Еліс.

Майже до самого ранку пан Еліс серйозно розмірковував. Півночі він обговорював свої плани з дружиною. У їхньому готелі зупинилася велика родина, а отже, їм додалося багато нової роботи. Цього разу вони таки мусять навчити Сіґурда виконувати бодай частину обов’язків.

— Зрештою, — мовив пан Еліс, — хіба ж це його провина, що він поклав мити посуд у пральну машину?

— Мабуть, не його, — посміхнулася дружина.

— Ми навчимо його прислуговувати за столами. Нам завжди бракувало людей, щоб подавати їжу. Тім і Зоя знову йдуть до школи і більше не зможуть нам допомагати.

Ці великі плани почали втілюватися відразу ж, коли прокинувся Сіґурд. Усі вже зійшлися на сніданок, і пан Еліс попередив гостей, що їх обслуговуватиме вікінг.

— Прошу набратися терпіння. Йому ще треба багато чого навчитися.

Найменша Джонсова дитина штурхнула батька в ногу.

— Зараз буде весело, тату!

Сіґі з’явився з двома тарелями яєчні і грінок.

— Це для пана й пані Джонсонів, — пояснив йому пан Еліс. — А тепер, Сіґі, дивися.

Пан Еліс поніс тарілку до пані Тиблетоватої й поставив її перед нею. Сіґурд вишкірився й поніс свої тарелі до Джонсонів. Там він викинув усе, що було на тарелях, прямо на стіл. Хляп!

— О, Господи, — пробурмотіла пані Джонсон.

— Сіґі, все треба залишати на тарілках, — пояснив пан Еліс.

Вікінг захитав своєю великою кошлатою головою.

— Ні, грілки тоді брудні. Не хочу брудні грілки.

— Це нічого, нехай будуть брудні. Ми завжди залишаємо їжу на тарілках. Розумієш?

— Я розумію, — сказав Сіґі й почав збирати пальцями яєчню, а тоді шпурляти її назад на тарілки.

Найменший Джонсонів малюк захихотів і вигукнув:

— Він такий смішний!

— Він гидкий, — заперечив з відразою старший син.

— Вибачте за все це, — поспіхом почав виправдовуватися пан Еліс. Він затяг Сіґурда в куток і заходився пошепки його повчати. Пані Тиблетовата поплескала пана Еліса по плечу.

— Давайте я це зроблю. А ви вертайтеся на кухню. Я швидко з ним упораюсь.

Вдячний пан Еліс пішов на кухню, а пані Тиблетовата повісила на одну руку рушничок, а другою схопила вікінга.

— Отже, слідкуй за мною, — звеліла вона, і Сіґурд покірно, мов теля, рушив за нею. Пан і пані Еліси, а також Тім і Зоя зачаровано спостерігали за ними з кухні.

— Знаєте, мені здається, що ця жіночка отримує від цього задоволення, — вимовив пан Еліс. — З них досить гарна пара, га, Пенні?

— Вона й сама трохи подібна на бойового вікінга, — відповіла дружина. — Я сумуватиму за нею. Вона нам так допомогла… немовби була нашим співробітником, а не гостею.

Пан Еліс усміхнувся.

— А може, врешті-решт, усе владнається. Можливо, Сіґі притягне до нас щастя.

— Але він уже притягнув до нас корову, — нагадав Тім.

Зоя розреготалася.

7. Зникнення

Пані Тиблетовата досягла з Сіґурдом неймовірного успіху.

Вона робила з ним усе, що хотіла, але вікінг тільки посміхався, реготав і кивав головою. Невдовзі він уже поводився, як офіціант найвищої категорії.

А пані Тиблетовата натомість часто надівала собі на голову Сіґурдів шолом. І він їй чудово пасував.

Два тижні перебування пані Тиблетоватої в готелі минули занадто швидко. Пан і пані Еліси не хотіли, щоб їх покидала ця жіночка, адже вона стільки їм допомогла.